Розділ 24

Інга

Я прокинулась від тиші.
Не від будильника, не від галасу за вікном, не від його хропіння. Від ідеальної тиші. Тиші, в якій не чути навіть власного серцебиття.
Хоча… його серцебиття — от воно, прямо під моєю долонею.

Я лежала на грудях Тимура.
Без футболки. Без сорому. Без заперечень.

І, на жаль, без ілюзій.

Вино з вечора ще трохи ворушилося в голові, але не так, щоби списати все на алкоголь.
Я ж пам’ятаю все. Кожен погляд. Кожен дотик.
Кожне: «Ти точно цього хочеш?»
І моє: «Замовкни і цілуй».

Я зітхнула, обережно визволила себе з його обіймів (небезпечно приємних) і встала.
Вийшла на пальчиках, наче я ще могла щось приховати після ночі, де ми ховалися хіба від совісті.

У ванній я поглянула в дзеркало.
Розпатлане волосся, сліди його поцілунків на ключиці й той самий вираз обличчя:
«Ну от, Інго, знову».
Але цього разу — я була ініціаторкою.

І це не був «п’яний секс з колишнім». Це був усвідомлений секс із єдиним чоловіком, якого я досі люблю.

Я відкрутила кран,  хлюпнула води на обличчя, потім зупинилась, сперлась на раковину.

— Скажи чесно, — пробурмотіла я собі у дзеркало, — ти ж його досі кохаєш.
Від мого відображення це не було секретом.

Навіть твереза, навіть зла на нього, навіть після розлучення — кохаю.
І ненавиджу. І знову кохаю.
Оця суміш емоцій — як кавун із лимоном соком. Дивно, але смачно.

Я відвернулась, зняла футболку (все одно вже бачено, переглянуто, торкано) і стала під душ.

І в цей момент…

— О, ти вже прокинулась? — почулося з-за дверей.

Я завмерла.

— Інго?..

— Я у ванній! — крикнула я.

— А я думав, тебе викрали.

— Мене твій секс викрав ще ввечері. — не втрималась я.

— Значить, рятувати тебе вже не треба?

— Лише якщо з рушником.

Він засміявся і… я почула, як відчиняються двері.
Чорт. Ну от зараз буде…

Тимур

Знаєте, що таке абсолютне щастя?
Це коли прокидаєшся оголеним у квартирі жінки, яку досі кохаєш, чуєш шум душу, а в голові виникає лише одна думка:
“Ну все, час на водні процедури... у двох.”

Я постояв біля дверей ванної, слухаючи, як вода стікає по її тілу.
Уявив — і вже хотілося стукати. Але я — джентльмен.

Тому просто ввійшов.

— О, ти вже прокинулась? — невинно спитав, хоча план вже був.

— Я у ванній! — крикнула вона.

— А я думав, тебе викрали.

— Мене твій секс викрав ще ввечері.

— Значить, рятувати тебе вже не треба?

— Лише якщо з рушником.

Ага. Це — знак.

Я повільно зайшов у ванну, відчинив скляні дверцята душової кабіни, зазирнув...
І зупинився. Бо там стояла оголена Інга, вся у мильній піні, з волоссям, закинутим назад і спиною до мене.

— Ти розумієш, — сказав я повільно, майже пошепки, — що ця сцена виглядає як початок найкращого ранку в моєму житті?

Вона не обернулась.

— Тільки спробуй торкнутися, і в тебе полетить флакон шампуню.

— Тільки скажи — куди ки́датимеш.

— Тимуре! — вона обернулась, блимнувши з-під мила.

— Так? — я стояв босий, готовий до занурення в її ранок.

— Кабіна тісна.

— Прекрасно. Бо я, між іншим, дуже економний у просторі.

— Не сміши мене.

— Це тільки початок. Я ще не діставав свій головний козир.

— Це ти зараз про… — вона кинула погляд нижче пояса.

— Про гумку для волосся, звісно. А про що ти подумала?

Інга пирснула зі сміху.
Я зробив крок у душ.
Вода тепла, тіло ще гарячіше — ну й, звісно, вона. Вся така мильна, блискуча, сердита і неймовірно спокуслива.

— Руш, — сказала вона, — я ж казала: тісно.

— Це ще питання, хто кому має рушити.

— Тимуре!

— Інго…

Я взяв пляшечку гелю для душу й налив їй на спину.

— Що ти робиш?

— Піню тебе, жінко. Мені здається, з усіх речей, що ми робили разом, миття — найневинніше.

І вона засміялась. І я засміявся.
А потім вона розвернулась, подивилась мені в очі — і я побачив там оте саме: все ще кохаю. Все ще хочу. Все ще — твій.

Ми цілувались під водою, зі сміхом, з мокрим волоссям, із піною між нами. І навіть коли мило потрапило мені в очі, і я заволав, ніби мене засліпило коханням (ну добре, просто пекло), — вона залишилась поруч. І навіть витерла.

— Ти — найбожевільніший мій екс, — сказала вона, витираючи мені очі рушником.

— Але найкращий митий, — відповів я.

Інга

Я не знаю, який день тижня. Не пам’ятаю, чи вимкнула плиту вчора. І начхати, якщо чесно, на все, крім… от цього моменту:
Він стоїть на моїй кухні. У рушнику. Готує каву. Співає щось з 90-х. І виглядає так, ніби ми ніколи не розлучались.

Я притулилась до дверної рами й просто дивилась.
Не тому що не вірила — ні. Просто хотілось увібрати це в себе, щоб точно знати: це було.

— У тебе є цукор? — кинув він через плече.

— У мене є ти. Вже достатньо солодко, — відповіла я і одразу зробила гримасу: Боже, як банально.

— Зараховано, Інго, — засміявся він. — Із тебе ще той сніданок.

Він підійшов, простягнув мені горнятко, ледь доторкнувшись до пальців.

— Гаряча, — прошепотів.

— Кава?

— Ти.

Ну скільки ще можна? Я майже кинулась йому на шию, але втрималась. Моя гордість сиділа в кутку кухні й гризла сухарики.

— То що тепер? — спитала я, зробивши ковток кави, яка дивом була не гірка.

— Про каву чи про нас?

— Про нас.

— О, так, оце вже серйозна розмова. Може спочатку — ще один душ?

— Тимуре, я серйозно.

— Я теж. Хочу бути з тобою. Не на вихідні. Не іноді. Не коли зручно. А завжди.

— Але ти... твоя робота. Ти постійно з кимось, хто виглядає як обкладинка глянцю. І всі ці твої клієнтки…