Розділ 23

Інга

Денис вибрав найромантичніший столик у своєму ресторані — з видом на вогні вечірнього міста. Дороге червоне вино, тонкі келихи, свічки, приглушене світло, приглушений джаз.

А я сиділа і думала про Тимура.

Геніально.

— Інго, — Денис усміхнувся і підсунув мені меню, — але я сьогодні вирішив: без бізнесу. Жодних дизайнерських креслень. Жодних кольорових палітр. Ти й так уже знаєш, що я довіряю твоєму смаку на всі сто.

— Ага… — сказала я, вдивляючись у перелік страв, ніби там було написано: «Риба, паста, Тимур, забути його, салат із руколи…»

Він щось жартував про шеф-кухаря, який щодня імпровізує і забуває рецепти, а я кивала й усміхалась, як слухняна слухачка. Тільки я ловила себе на тому, що мій мозок підкидає мені зовсім не кулінарні спогади.

Як він тоді стояв у дверях… Як дивився, не кажучи ні слова…
Як тримав мене за талію…
Як відпускав. Але не хотів.

— Інго? — Денис нахилився трохи ближче, його рука ледь торкнулася моєї. — Ти десь полетіла.

— Та ні… Просто втомилася трохи.

— Хм. Можна подумати, це був важкий день. Ти ж наче мала вихідний?

— Важкий у голові, — зітхнула я. І одразу пожалкувала. Занадто чесно.

Він уважно подивився на мене. Його погляд був спокійний, дорослий, трохи хижий. Такий, що каже: я можу тобі бути ким захочеш. Другом. Партнером. Коханцем. Психотерапевтом. І стіною, на яку можна спертися.

І все одно — не мій. Не той.

— Може, розслабимось? — м’яко сказав він. — Я попрошу принести тобі щось особливе. Шеф готує сьогодні дивовижну качку. Хочеш?

— Якщо вона може стерти пам’ять — так, — буркнула я й знову зловила себе: Інго, ти ж зараз на не-побаченні. З класним, успішним, харизматичним чоловіком. Не тупи!

Я сіла рівніше, поправила волосся і усміхнулась.

— Вибач. Я, здається, сьогодні просто не в формі.

— Це щось серйозне? — Денис опустив голос. — Якщо не хочеш говорити, я не тисну. Але… я тут.

Я подивилась йому в очі. Гарні очі. Світлі, спокійні. Без істерик. Без сарказму. Без історії на десять років і згорілих тостів у спільній квартирі.

— Зі мною все нормально, — сказала я. — Просто іноді життя бере паузу, щоб нагадати, чого ти насправді хочеш.

І кого.

Ми замовили вечерю. Він обережно налив мені вина. Наші пальці знову торкнулись. У мене по спині пробігла хвиля.
Але не та.

Не така, як тоді, коли Тимур тільки торкався мого плеча — і мені хотілося або вити, або кричати, або роздягнутися одразу.

— Мені подобається бути з тобою, — сказав Денис. — Ти ж знаєш?

— Знаю… — прошепотіла я. Але цього вечора хотілося сказати: але цього замало.

***

Я — вдома. Уже пізно. Сиджу на дивані у тиші. Поруч — недопите вино. У кімнаті — напівтемрява. На екрані ноутбука зависло якесь зображення з Pinterest — скандинавський інтер’єр із теплими світильниками. Я розглядаю його, наче це може зігріти, але на душі лише ще більший безлад.

І саме в цю хвилину — дзвінок у двері.

Тимур

Не знаю, що мене штовхнуло. Може, повний місяць. Може, її погляд, який я не можу витравити з пам’яті. А може, те, що мені набридло робити вигляд, що я не хочу бути поруч.

Я стояв у коридорі біля її дверей й чув, як вона підходить. Її легкі кроки. Тихий зітх. Потім — клацання замка.

І вона — переді мною.

У футболці, з прибраним волоссям, з вином у руці й тінню смутку в очах.

— Ти... — сказала вона.

— Я. — кивнув я. — Можна?

Вона зробила крок убік. Без слів. І я увійшов.

Нас накрила тиша, як ковдра, під якою — тільки напруга. Така, що шкіра починає свербіти.

— Я подумав... — почав я, — що ми погано закінчили розмову.

— Серйозно? — вона склала руки на грудях. — Бо я думала, що ми вже все сказали.

Я усміхнувся. Напівіронічно. Напівболісно.

— Ти думала, що після "це нічого не означало" і "я хочу почати нове життя" я спокійно піду спати?

Вона відвернулась.

— Тимуре...

— Ні. Тепер я. Послухай. Я не прийшов з’ясовувати. Я не прийшов ревнувати. І не прийшов благати.

Вона мовчала. Але не йшла. І не виганяла. І це вже було щось.

— Я просто хочу, щоб ти знала, — продовжив я. — Я досі тебе кохаю. І якщо ти дійсно хочеш почати нове життя — я не заважатиму. Але я не вдаватиму більше, що мені байдуже. Бо не байдуже.

Ми стояли навпроти одне одного. Я бачив, як тремтять її пальці на келиху. Як блищать очі.

— Я була з Денисом. — раптом сказала вона.

— Я знаю. — кивнув я. — Він непоганий. Стильний. Із власним рестораном. Він гарний варіант.

— Але він не ти, — прошепотіла вона.

Серце в мені затремтіло, як під струмом. Але я втримався. Бо знав: зараз не час кидатися в обійми. Це ще не прощення. Це — тріщина в стіні.

— І що тепер? — спитав я тихо.

— Тепер... — вона зробила ковток вина, — я знову заплуталася.

Я обережно наблизився. Простягнув руку — не до неї, а до столика. Взяв її келих і поставив поруч.

— Тоді, може, хоча б не ховатимешся за вином? — сказав я і торкнувся її щоки. Ледь.

— Я не ховаюся. — її голос став глухим. — Я боюся.

— Я теж. Але більше боюся жити без тебе. І ще більше — відпустити тебе вдруге.

Ми стояли так, поки десь у кімнаті не клацнув кондиціонер. Усі інші звуки зникли.

А потім вона прошепотіла:

— Залишся. Але не як "колишній". Просто як… мій.

Інга

Я не пам’ятаю, хто кого першим обійняв. Може, він мене. Може, я його. Усе злилося в тепло.

Ми сиділи на дивані в напівтемряві. На фоні миготів заставкою мій ноутбук, у повітрі завис аромат вина, кориці й ще чогось зовсім небезпечного — нього.

— Я не мала тебе пускати, — пробурмотіла я.

— Та ти й не пускала. Просто забула зачинити двері.