Розділ 22

Тимур

Я щойно витер волосся рушником, коли в усьому будинку клацнуло й усе згасло. Телевізор, нічник у спальні, навіть той дратівливий підсвічений вимикач у ванній — повна темрява.

— Чудово, — пробурмотів я, стоячи у вітальні босий, з оголеним торсом і в домашніх спортивках. Щойно з душу, ще навіть не вдягався по-людськи. Лише рушник на плечі й свіжий запах ментолового шампуню в повітрі.

Стукіт у двері.
Я здригнувся. Звук був такий несподіваний, що на секунду уявив себе героєм трилера. Відчинив.

— Привіт, — сказала вона. У футболці, джинсах, тримаючи під пахвою ноутбук і зарядний кабель. — У тебе є зарядна станція.

Інга.

Волосся у неї зібране у недбалий хвіст. Губи стиснуті. Очі блищать — чи то від напруги, чи від тієї клятої напруги між нами, яка ніколи нікуди не зникала.

— Я пам’ятаю, — відповів я. — Я ж її забрав. Після того, як ти забрала кавоварку.

— А ти — мій улюблений нічник. — Вона пирхнула. — Тож не будемо знову про майно.

— Я не проти поділитися енергією. Але вона в одній точці. — Я вказав на тумбу біля дивану. — Якщо хочеш, можеш підключити ноутбук тут.

— Тут? — Вона поглянула в темну кімнату, потім на мене, потім знову на кімнату. — І просто... працювати поруч з тобою?

— Ти ж не боїшся привидів?

— Я боюсь лише своїх рішень. — Вона зітхнула і зайшла. — Дай мені п’ять хвилин, і я зроблю вигляд, що тебе не існує.

— П’ять хвилин — це максимум, коли мене не помічають.

Вона поставила ноутбук, нахилилась, вставляючи кабель у станцію. Я не міг не звернути увагу на те, як натягнулась тканина на її стегнах. Серйозно, Бистров, ти ж лікар. Фокус.

— Ти ще не переодягнувся? — кинула вона через плече.

— Тільки з роботи. Душ прийняв. А ти?

— Я? Прийшла до тебе. За електрикою.

— Знаю, як звучить, — усміхнувся я.

— Знову збільшував цицьки своїм фотомоделям?

Я пирхнув.

— Ти реагуєш. Значить, не все одно.

— Я не реагую, — сказала вона, не дивлячись. — Ми розлучені. Мені вже нема чого ревнувати.

— Це ти так думаєш. Але твоє обличчя… ніби от-от скажеш “Імплантати — це банально”.

Вона нарешті повернулась до мене, обіпершись на край столу.

— Це ти, здається, ревнуєш. Що це за повідомлення було? “Гарна спина. Кому її показуєш?”

Я відвів погляд і повільно підняв брови.

— То ти все ж прочитала.

— Було б складно не прочитати, коли воно вискакує на екрані. Випадково.

— Ага, “випадково”.

— Не мели дурниць. Я не зобов’язана звітувати перед тобою, Тимуре. Ти — мій колишній.

— Ага. Колишній. Який пам’ятає всі твої улюблені соуси до піци. І що ти втираєш у кінчики волосся арганову олію. Колишній, який досі знає, що в тебе мікро-паніка, коли залишається 5% заряду.

Вона не відповіла. Просто зітхнула, сіла на диван і відкрила ноутбук.

— Просто... не заважай, добре?

Я взяв футболку й одягнув її на ходу.

— Не заважаю. Я — тиша й спокій. І трохи імплантів.

Інга

Курсор на екрані блимає. Мов мовчазне «ну?», що пульсує прямо мені в лоб.

Я намагаюсь зосередитися. На дизайні. На кухонній стільниці з текстурою під бетон. На лінії шаф. На тому, чи хоче Денис глянцеві фасади чи матові. Але мозок постійно ковзає — до того, як Тимур проходить повз, як сідає за стіл з чашкою чаю (відколи він п’є чай?!), як на ньому футболка, яка трохи присіла після прання й тепер натягується на його плечах… занадто… естетично.

— У тебе тут як в печері, — бурмочу я, дивлячись у напівтемряву кімнати. Екран світиться прямо в обличчя.

— Це називається "атмосфера", — відповідає він спокійно, але з тією своєю ноткою, від якої завжди починаєш думати не про світло, а про те, як пахне його шкіра після душу.

— Ага. Ідеальна атмосфера для нервового зриву.

Він сміється.

Я знову втуплююсь у ноутбук. Дихаю повільно. Роблю вигляд, що абсолютно зосереджена на тому, як розмістити холодильник і духову шафу.

— Ти так дивно поводишся, — каже Тимур. — Наче ми з тобою… не знаю… випадково зустрілись у ліфті, а не жили разом чотири роки.

— Ми з тобою… розлучені, — нагадую я. — І ця ситуація некомфортна.

— Тобто, сидіти у мене на дивані, заряджати свій ноут, нюхати мій чай, бачити мене в футболці після душу — це "некомфортно"?

— Дуже.

Особливо останнє.

Я не дивлюсь на нього. Але я відчуваю. Його погляд. Його тепло. Його — присутність. Воно затягує, як запах кориці у випічці.

— Ми не пара, — кажу. — Ми колишні. І це все… минуле.

— Окей.

Тиша.

— Окей? — перепитую.

— Якщо ти справді так вважаєш. — Його голос ближче. — Якщо ти зараз сидиш тут, і всередині все спокійно, рівно, пофіг, — то тоді справді… окей.

Я піднімаю погляд. І… бачу, як він сидить на підлозі біля журнального столика, підігнувши одну ногу, з тією своєю напівусмішкою. Десь на межі "ну йди вже" і "підійди ближче".

— Ти спеціально сів так, щоб твої руки виглядали більшими?

— Ні. Вони просто великі. Ти ж знаєш.

О, я знаю.

— Тимуре…

— Мм?

— Це погана ідея.

— А яка саме? Що я дав тобі станцію? Що зробив чай?

— Що пахнеш, як… — я замовкаю. Пауза повисає. — Як ніч у готелі в Барселоні.

Він злегка посміхається.

— Це був хороший готель.

— І хороша ніч, — додаю я, не подумавши.

— Ага. І зранку були круасани й кава, яку ти розлила мені на простирадло.

— Бо ти...

— Бо я?

— Бо ти не давав мені вставати. — Я кривлюсь. — І це все не важливо. Я — не твоя дівчина. І ми розлучені.

— Знаю, — каже він. — Просто іноді забувається.

Я знову дивлюсь у ноутбук. Курсор знову блимає. І я зненацька чую, як він підводиться з підлоги. Підходить ближче. Його тінь падає на клавіатуру.

— Що ти робиш? — мій голос видає легкий тремор.

— Дивлюсь, що в тебе на екрані.

— Там кухня.