Розділ 21

Інга

Коли я зайшла до його кабінету, в голові промайнуло одне слово: гарячо.

І справа була не в температурі. І навіть не в каві, яка ароматом заповнила простір.

Денис сидів за столом — у білій сорочці з закоченими рукавами, верхні гудзики розстебнуті, трошки засмага, ледь-ледь щетина… Чоловік, в якого хочеться спитати, чи можна з ним залишитись тут на ніч. І ще одну. І ще трохи.

— Привіт, дизайнерко, — посміхнувся він, не підводячись.

Я ковтнула повітря, як дурненька школярка, що тільки-но побачила старшокласника з гітарою.

— Привіт, рестораторе, — відповіла. Усміхнулась. Гідно. Злегка втомлено, ніби в мене не було дикого сексу з колишнім два дні тому і я не приймала холодний душ зранку, щоб змити з себе його дотики. Ні-ні, все нормально. Абсолютно.

На столі перед Денисом — розкладені ескізи кухні, роздруківки плану, ноутбук з відкритою візуалізацією, кілька олівців і… жуйка. Він запропонував, я взяла. Розжовувала її, мовби це могло заспокоїти мій пульс.

— Отже, я думав, що ця зона має бути більш функціональною, — Денис показав на одну з схем. — І… я би хотів, щоб стільниця була…

— Міцна? — припустила я.

— Гаряча, — відповів він і посміхнувся. — Як ти.

Я знітилась. Але не так, щоб тікати. Так, щоб залишитись ще на п’ять хвилин під цим поглядом.

— Денисе…

— Інго…

— Я не можу. — Я зітхнула, відвернулась до вікна.

— Чому? — він підійшов ближче. Я відчула тепло його тіла. Не торкався. Просто був поруч. І цього було достатньо, щоб у мене почав плавитись мозок.

— Бо я обіцяла собі тримати дистанцію. Не змішувати особисте і проєкт. І… — я повернулась. І замовкла.

Він був дуже близько.

— І? — прошепотів Денис.

— І ти занадто… — я не договорила. Бо зробила те, що не планувала.

Я його поцілувала.

Не довго. Не глибоко. Просто торкнулась його губ. Бо хотіла перевірити, чи там теж все ще так приємно, як тоді, у нього в квартирі.

І знаєш що?

Там було небезпечно добре.

Денис зупинився на секунду. А потім — відповів. Його руки торкнулись моїх щік, губи стали сміливішими, язик обережно пройшовся по моєму. І мені стало тепло, приємно і лячно одночасно.

Я хотіла втекти. Але не втікала.
Я хотіла більше. Але…

Тук-тук-тук! — у двері постукали.

Ми завмерли, як школярі, застукані на місці злочину.

— Денисе Олександровичу, там постачальник приїхав! Ви казали, щоб одразу покликали! — почулось з-за дверей.

Він відповів:

— Добре! Зараз буду!

Я відступила на крок. Потім ще на один. Пальці тремтіли, дихання збивалось.

— Нам справді треба визначитись із стільницею, — нарешті сказала я, ховаючи тремтіння за професійною інтонацією.

— Думаю, вона має бути з каменю, — посміхнувся Денис. — Холодна зовні. Але тримає тепло всередині.

І я відчула, що моє тіло — та сама стільниця.

Він вийшов, а я лишилась сама у його кабінеті. Стояла, як після бурі: волосся трохи розтріпане, губи — гарячі, дихання — глибоке.
Що це було? Навіщо я це зробила? І чому мені хочеться зробити це ще раз?

Я присіла на край столу. Наче випадково. Наче просто роздивляюсь проєкт. Наче в мене зараз немає сексуальної напруги на рівні восьмого поверху будинку, який ми колись з Тимуром купували разом.

Рука зрадницьки потягнулась до аркушів — схеми кухні, зони приготування, острівець, плита, мийка.
Мийка… ох, цікаво, чи вона витримає двох…

— Так, стоп! — я вголос зупинила себе.

Ти на роботі, Інго. Ти професіоналка. В тебе чіткі межі. Стримана. Холодна. Як… як стільниця з каменю, блін.

У двері знову постукали — цього разу обережно.
Я вже подумала, що Денис повертається.

— Інго? — жіночий голос. — Ви ж дизайнерка?

— Так, — я схопилась, відкашлялась, спробувала зобразити обличчя «я в кабінеті не цілувалась, я вивчаю текстури плитки».

Зайшла дівчина — років двадцяти, офіціантка чи адміністраторка. Гарна, з косою і підносом у руках.

— Денис Олександрович просив вам принести лате без молока, із соєвим, і один з наших десертів. Каже, що ви не любите тістечка, але оцей мус — особливий. І ще — що вам зараз потрібен цукор. Багато. — Вона підморгнула і поставила все на стіл.

Я не знала — ридати чи сміятись.

— Дякую… — прошепотіла.

Вона вийшла. А я залишилась з лате, мусом, власним серцем, яке билося десь у ключицях, і… повідомленням на екрані телефону, яке спалахнуло просто в той момент, коли я підносила чашку до губ.

Тимур:

Виходжу з під’їзду. Тебе бачив. Гарна спина. Кому її показуєш?

Я поперхнулась. Ледь не залила собі соєвим лате сукню.

Тимур:

Не відповідай. Я знаю — ти зайнята.
Тільки не загуби себе в цьому новому житті.

Цей чорт ще й вміє філософствувати.
А я — сиджу в офісі його конкурента, з губами, які ще пам’ятають поцілунок.
І з серцем, яке... не знає, куди йому рухатись.

Сміятись? Плакати? Цілувати когось третього для рівноваги?

Ні. Треба просто зробити вибір. Але не зараз. Не сьогодні. І точно не на голодний шлунок.

Я відкусила ложечкою мус.
Чорт, Денис мав рацію. Десерт — вибуховий.

Я саме допивала лате, коли він повернувся. Не просто увійшов — увірвався, як вітер із легким ароматом парфумів, якими пахне шкіра чоловіка, що щойно приймав важливе рішення.

— Пробач, — сказав Денис, зачиняючи двері ногою. — Зустріч затягнулась. Мене вже майже змусили погодитися на зелений фартух для персоналу. Зелений, Карл! Це ресторан, а не грядка.

Я засміялась. І це було не вдаване — мені справді було смішно.

— Може, вони мали на увазі “еко-естетику”?

— Ні, — Денис наблизився, поставив на стіл пляшку води. — Вони мали на увазі “у нас є залишки тканини з минулого ресторану”. Мені здається, це образа дизайнерського мистецтва.