Розділ 20

Інга

Я прокинулась рано. Дуже рано. Поки світ ще не встиг остаточно ввімкнути кольори.
Поки мій сусід по ліжку — екс-сусід по шлюбному життю — ще спав, я тихенько встала, зібрала речі і втекла… у власну ванну. Так, в цьому й полягає абсурд: втекти від нього у власній квартирі.

В дзеркалі — я. З втомленими, але щасливими очима. І плямкою на ключиці, яка однозначно не від подушки.

"Інго, збери себе докупи", — шепочу я собі, вмиваючи обличчя. "Це була помилка. Помилкова ніч. Помилково класна ніч. Але все. Досить."

Я вдяглась так, ніби йду на батьківські збори, а не просто на кухню — піджак, джинси, зібране волосся.
І саме в момент, коли я з гордим виглядом наливала собі каву — почувся стукіт у скло. З балкона.

Звук, який тепер викликає в мені або тривогу, або… ну, позавчора викликав оргазм. Але зараз — тривогу.

Я підхожу.
А там — Тимур.
Стоїть на своєму балконі в шортах і білій футболці. Тій, яку я ненавиділа — бо вона надто йому личила. Волосся скуйовджене, погляд сонно-спокусливий. Зачісує його рукою. Це… його чортівське “фірмове”. І чорт візьми, воно спрацьовує.

— Кава є? — питає, підморгуючи.

— Закінчилась, — коротко відповідаю і відходжу від дверей.

— То може чай?

— І чай закінчився. І терпіння. І витримка. Все.

— Ага, значить, залишилась тільки... — він театрально вгадує, — …ностальгія?

Я закочую очі так глибоко, що майже бачу власне розлучення ще раз.

— Тимуре, — кажу спокійно. — Ми дорослі люди. Те, що було — було. Але це не повториться.

— Навіть якщо я сьогодні принесу тобі свіжий круасан?

— Тільки якщо він буде запакований разом із новим життям, де ми "колишні".

— А якщо з варенням?

Я сміюся. Не витримую. Бо він… він знає, як підколоти мене так, щоб я не образилась, а знову закохалась.
А я — намагаюсь чинити опір. Героїчно. Як героїня фільму, яка бореться з почуттями в бойових черевиках.

— Я сьогодні зустрічаюсь з Денисом, — кажу раптом. Не знаю, навіщо. Просто… треба було щось різке. Як холодний душ для обох.

Він завмирає. Посмішка сповзає з його обличчя.

— Ага… Робоча зустріч?

— Дуже робоча, — кажу. І відступаю назад, не чекаючи реакції.

Бо якщо ще трохи постою біля того бетонного бар’єру між нашими балконами, я сама перестрибну через нього. У всіх сенсах.

Я зникаю з поля зору. А тоді шепочу сама собі:

— Боже, Денис, будь просто милим. Не надто привабливим. І, бажано, не в футболці, яка робить із тебе конкурента моєму ексу. Добре?

Тимур

Я стояв на своєму балконі, босий, з чашкою кави, яку зробив сам — хоча більше хотів пити ту, що варить Інга.
Бо у неї, чорт забирай, навіть кава має запах спокуси. Може, вона додає туди щось… на кшталт кориці, тільки емоційної.

Інга з’явилась на своєму балконі — у джинсах і піджаку. Свіжа, зібрана, холодна, як айсберг. І така ж недосяжна.
Хоча ще позавчора… вона була моїм теплим морем. Зі штормом, з хвилями, з потопом всього, що в мені лишилось тверезого.

— Кава є? — спитав я, нахабно підморгуючи.

— Закінчилась, — відповіла. Без емоцій. Майже як автомат у метро, що відмовився приймати монету.

Я зробив вигляд, що не помітив її броню, й перевів розмову на чай, на круасани, на варення…
Вона на це закотила очі — і я трохи розтанув. Бо в її очах було більше життя, ніж у всіх моїх попередніх стосунках разом узятих.

А потім…
Потім вона сказала:

— Я сьогодні зустрічаюсь з Денисом.

І світ тріснув.

Не голосно. Не катастрофічно. А так… хрус — як коли натискаєш на пластикову пляшку.

— Ага… Робоча зустріч? — спитав я. Наче не знаю, що той тип — з шовковою сорочкою і надто білими зубами — не про роботу думає.

— Дуже робоча, — відповіла.

І щезла за склом.

Я залишився стояти.
У тій самій футболці. З холодною кавою. І з почуттям, яке нагадувало ревнощі. Або нетравлення шлунку. Або обидва одночасно.

Я зайшов у квартиру, пройшовся голий до поясу, дивлячись на її балкон із мого вікна. Зупинився. Повернувся. Подивився ще раз.

— Денис, значить… — пробурмотів я і всміхнувся. — Добре, Інго. Якщо граємо в "хто кого проігнорує швидше" — готуйся програти.

Я відкрив шафу. Дістав найкращу свою сорочку — ту, що колись вона забороняла носити, бо "занадто зваблива, як для роботи".

І саме тому я її й обрав.

Натягнув сорочку, розбризкав парфум, від якого в Інги завжди лізла романтика в очі, і глянув на себе в дзеркало.

— Вперед, Тимуре. Час нагадати їй, чому вона, чорт забери, так довго не могла тебе забути.

І чому все ще не може.

Інга

Я зачинила двері квартири, ще раз переконалась, що ключ у сумочці, і зробила вдих на повні груди.
Я — холодна, впевнена, стримана.
Я йду на зустріч. З Денисом. У мене нове життя. Нові правила. І ніяких колишніх!

Клац!

Одночасно відчинились двері сусідньої квартири.
І з неї вийшов він.
В білій сорочці. Без піджака. Розтібнутий верхній гудзик. Рукава закатані. Волосся ще трохи вологе — мабуть, щойно з душу.
І пахне… мій Боже, пахне так, ніби на ньому дистилят моїх слабкостей.

— Доброго ранку, — сказав він, без натяку на вибачення за свій вигляд.

— Ммм, — відповіла я. Здавалося, мій голос заховався в сумочку між помадою і жуйкою.

Ми рушили до ліфта мовчки. Я дивилась кудись у підлогу. Він — здається, в мої ноги.
Не в обличчя — ні. У ноги. І в спину, коли я на півкроку попереду. І в стегна — бо я ж відчуваю цей погляд, як рентген із підігрівом.

Ліфт дзенькнув, двері відчинились. Ми зайшли.
Обидва — мовчки.
Я натиснула кнопку “1”. Він стояв поруч. Надто поруч. Близько до межі, яку я намагалась не порушувати.

І тут…
Ліфт смикнувся. Не зупинився, ні. Просто підскочив, як злякане кошеня.