Розділ 19

 Інга

Знаєш, що найгірше в дорослому житті?

Ні, не податки. І навіть не кавуни по 35 гривень за кілограм.

Гірше — це самостійно зібрати ліжко, коли ти:
а) дизайнер,
б) злізла з матраца, який ночами шипів і просідав,
в) не уявляєш, чому на ілюстрації деталь B входить у щілину G, якщо в тебе на руках тільки якісь три гвинти і перекручена емоційна стабільність.

— Ну що за сука! — я знову вдарилася великим пальцем ноги об бокову панель. — Я ж жінка, я мала замовити чоловіка з дрилем, а не цю... інструкцію з IKEA, яку переклав хтось після пляшки коньяку!

Ліжко виглядало як художня інсталяція на тему «Нервовий зрив у стилі скандинавського мінімалізму».
Я стояла над ним у коротких спортивних шортах, старій майці і з розпущеним волоссям — і якщо хтось зняв би це на камеру, ми мали б хіт на YouTube: “Дизайнерка VS Ліжко. Без шансів.”

Я здула матрац ще зранку — з думкою, що цього разу вже буде по-дорослому, з ламелями, ніжками і спальним місцем, яке не рухається при кожному повороті.

А зараз я стояла серед деталей, викрутка між зубами, волосся на очах, а з колонок грала якась французька попса, бо мені здавалося, що фонова краса допоможе в хаосі.

Не допомогла.

Я плюхнулась на підлогу, обійняла одну з боковин і прошепотіла:

— Ну що тобі треба? Скажи мені, де твій кут? Де цей твій паз? Де?

Потім я, не знімаючи з очей цю бездушну купу дерева, взяла телефон і почала гуглити:

“Як зібрати ліжко за інструкцією, яка не має сенсу?”

Перше посилання:

«Вам знадобиться: інструкція, набір інструментів, терпіння та чоловік.»

І от тут я зламалась.

Я підвелась. Пішла на кухню. Налила собі холодної кави, яка стояла з учора.
Зробила ковток. І подумала: “А може… просто покликати когось? Тимура? Ну типу як... допоможи, сусіде? А ще краще — не кликати, хай сам приповзе, почувши як тут усе гупає.”

Повернулась у спальню.
Підняла панель і — ба-бах! — вона гучно гепнулась об підлогу. Потім ще раз. І ще. Просто, знаєш… так, практично ненавмисно.

Грюк. Грюк. Ще один.

Тиша. А потім… звук кроків з іншого боку стіни.

Я посміхнулась. Повільно, підступно. Як жінка, яка не виграла війну з меблями — але щойно здобула тактичну перевагу.

Тимур

ГРЮК.

Я здригнувся і впустив ложку просто в чашку кави. Пінка розбризкалась по столу, а з-за стіни долинув ще один удар.

ГРЮК. ГРЯСЬ. БАМ.

Я скосив погляд у бік сусідської стіни.
Інга.
Або… хтось увірвався до неї з бензопилою.
Хоча, знаючи її — радше вона сама напала на щось з викруткою в руках і образою на весь світ.

Я ще хвилину вагався.
Грюкіт не вщухав. Навпаки — став інтенсивнішим і хаотичнішим.
Це вже була або розбірка з шафою, або нервовий зрив із ламелями.

Я встав, узяв викрутку (про всяк випадок) і вийшов у коридор. Три кроки — і я стукав у знайомі двері.

— Інго? — я нахилився ближче. — Ти жива? Чи це твоє нове хобі — меблеве кунг-фу?

За дверима — тиша. Потім важкий видих. Кроки. Скрип замка.

Інга з'явилася в проході: скуйовджена, рум’яна, з дрібною подряпиною на щічці й дивовижним фірмовим блиском в очах. У шортах, які явно не були створені для того, щоб у них стояти отак близько до мене.

— Ти що, з ножем? — вона глянула на мою викрутку.

— Це мирна викрутка. Але можу вдарити в саме серце — конструкції. Що там у тебе, битва з тумбочкою?

Вона зітхнула і пропустила мене в квартиру.

— Ліжко. Мені сьогодні доставили. Я подумала, що зберу сама. Дизайнерка ж. Ну і… ти чуєш, що з цього вийшло.

Я заглянув у спальню. Дерев’яний апокаліпсис. Деталі валяються, як після лего-вибуху. Матрац — здутий, а Інга виглядала так, ніби готова вдарити по інструкції чайником.

— А чого не покликала… як його… Дениса? — спитав я з прищуром. — У нього ж, мабуть, і викрутка з Bluetooth, і борщ у плитці.

— Дуже смішно, Бистров. Я покликала б чоловіка, який бодай колись збирав щось складніше ніж свої думки.

Я гмикнув.

— Значить, це я?

— Ні, це крик відчаю. Просто бери дошку і працюй. Або йди звідси. У тебе є два варіанти.

— Щось ти не дуже переконливо мене виганяєш, — посміхнувся я.

— Бо тримаю ламель. Руки зайняті. — І подала мені бічну частину.

Ми мовчки почали збирати. Я гвинтив, вона тримала, подавала, здувала пил з елементів. Її волосся раз у раз лоскотало мені шию, коли вона нахилялась ближче. Її пальці випадково ковзнули по моїй руці — коротко, але… від цього по шкірі побігли мурахи.

Інга щось бурмотіла про невірну інструкцію, а я ловив себе на тому, що не можу зосередитися. Її присутність діяла на мене як кава з коньяком — розбурхує, але не дає зібратись.

У якийсь момент вона нахилилась за гвинтом — і її стегно ковзнуло по моєму коліну.

— Ти взагалі в курсі, наскільки небезпечно збирати ліжко з колишнім? — прошепотів я, не відриваючи погляду від неї.

— А ти в курсі, наскільки легко тобі зараз заїхати молотком по пальцях? — відповіла вона з тією ж інтонацією.

Я посміхнувся.
Вона теж.
Напруга між нами — не просто зросла. Вона вибухнула. І нам залишилось тільки одне — дозбирати ліжко до того, як хтось із нас здасться.

Інга

Ліжко стояло.
Мовчазне, горде, красиве, як і належить головному трофею цієї дизайнерсько-нервової війни.

— Та-дам, — я оглянула конструкцію і театрально змахнула пил із кутка.

— Тільки не кажи, що зараз будеш фоткати і викладати в інсту з хештегом “#girlpower”, — буркнув Тимур, витираючи чоло краєм футболки.

І я відвела погляд. Бо той край футболки раптово оголив частину його живота, а я сьогодні ще не була морально готова до цього.

— Я дизайнерка, не тіктокерка, — відповіла я сухо. — Хоча… з таким напарником — було б непогано записати танець з викруткою.