Розділ 18

Тимур

Це ж був просто пиріг. Простий. Домашній. З яблуками і корицею. Мамин фірмовий. Але, чорт забирай, чому в мене з ним асоціюється Інга?

Я відкрив холодильник. Закрив. Знову відкрив. Там усе те саме. А пиріг — на верхній полиці, і він дивиться на мене, як Інга — трохи з викликом, трохи з насмішкою.

І ще та її футболка... моя стара, в якій вона досі спить.

Ні, ну це вже занадто. Вона лишає запахи в моїй квартирі, в моїй пам’яті, в моїй, чорт забирай, голові — і водночас фліртує з тим ідеальним хлопчиком, який ще вчора з її губ не злазив. "Це мій... замовник", ага. Замовник, у якого її очі світилися так, ніби він щойно запропонував їй і дизайнерський проєкт, і сніданок у ліжко одночасно.

Я відкрив її профіль у месенджері.

Інга.
Онлайн.

Ні. Не буду писати.
Ні.
Стоп.
Але що він їй пише? Чому вона така усміхнена, коли дивиться в екран?
І чому мене це взагалі хвилює?!

Бо ти, ідіоте, все ще хочеш її. Навіть коли вона з іншими. Особливо — коли вона з іншими.

Я знову дивлюсь на пиріг. З яблуками й корицею.

— Та пішов ти, — кажу йому вголос і рішуче зачиняю дверцята холодильника.

Рівно через дві хвилини я стою під її дверима з контейнером того самого пирога в руках.

Стукаю.

— Хто там? — її голос, трохи захриплий, наче тільки прокинулась. Ну, або нещодавно дуже добре провела час.

— Це я. Приніс тобі... твоє.

— Моє?

Я мовчу. Двері відчиняються. Вона в шортах і ще одній моїй футболці — тій, яку я шукав три місяці після переїзду.

— О, привіт. Щось сталося?

— Ні. Просто подумав, що якщо ти вже крадеш мій одяг, то можеш забрати й пиріг.

Вона примружується й робить півкроку назад.

— Зайдеш?

— Це запрошення?

— Це пиріг, — усміхається. — Я ж не можу дати йому вистигнути просто на порозі.

Я заходжу. У квартирі пахне кавою й цитрусами. Вона наливає по чашці, мовчки. Я сідаю. Вона сідає навпроти. І дивиться так... ніби все одно пам’ятає, як я тримав її за сідниці, поки вона перелазила через балконну перегородку. Як її тіло напружилось під моїми руками.

— То, — кажу я, — як тобі твоє замовлення?

— Дуже перспективне, — з ледь помітною посмішкою. — Але іноді... клієнти хочуть більше, ніж просто дизайн. І тоді доводиться обережно відмовляти.

Я мало не захлинаюсь кавою.

— Тобто...?

Вона знизує плечима.

— Тобто я ще думаю. Але дякую, що нагадав, чому ми з тобою розлучилися. Ревнощі — така... неоновлена емоція.

Я підводжуся.

— Я просто приніс пиріг.

— Ага. З поглядом "хочеш — ковтай, не хочеш — подавись".

— До речі, — повертаюся вже з порогу, — ти ще досі ходиш у моїх футболках. Може, повернеш?

— Хочеш — забирай з боєм. Але попереджаю, я з них не виходжу. Особливо коли сплю.

Чорт, якби я не був роздратований, то був би вже безпорадний. Але це... ще не кінець.

 Інга

Можна я скажу чесно?

Коли Тимур з’явився на порозі з контейнером пирога і поглядом, що міг би підсмажити грінку — я зрозуміла: хтось дуже несподівано зіпсував собі день.

І це явно не я.

— Приніс твоє, — сказав він так, наче то не пиріг був, а моя гідність у пакеті з «АТБ».

Я вперше бачила його ревнивим. Таким прямолінійно, безглуздо, гаряче ревнивим. І, Господи, це було… як заборонений десерт після опівночі.
Знаєш, що не можна. А все одно хочеш.

Я зробила ковток кави і спеціально розтягнула момент, спостерігаючи, як він ковтає поглядом кожен мій рух.

— Я ще думаю, — кинула я про замовника. Спокійно, буденно, як про зміну лампочки. А всередині шалено закортіло: ну давай, вибухни ще раз, мені ж цікаво, скільки ти витримаєш…

Коли він пішов, я довго не зрушувала з місця. Просто сиділа з чашкою в руках і посміхалась у повітря. Я не планувала цього шоу. Але, о боже, яке задоволення воно принесло.

А потім — дзвінок. Повідомлення.

Денис:

Інга, якщо ти маєш час сьогодні — хотів би показати тобі кілька ідей для квартири. Є цікава стіна. Бетонна. Можна б було щось нестандартне придумати.

Я перечитала раз, два… і за третім уже натягувала джинси. Без запрошення? Та звісно!
Це ж не побачення. Це інтер’єр.
А інтер’єр потребує термінової оцінки на місці. І, можливо, вина.
Для натхнення. Ну або для ергономіки, я ще не вирішила.

Я влетіла до його ресторану, як головна героїня романтичної комедії у фіналі другого акту — коли вона вже впевнена, що знає, чого хоче. І це не завжди головний герой.

— О, привіт, — Денис підвівся з-за столу у кутку. — Ти швидка.

— Я професіонал. Коли справа стосується бетону, я не гаю часу.

Він посміхнувся. Посунув стілець.

— Може, щось вип’єш?

— Якщо це допоможе мені краще відчути простір, то так. Бокал шардоне. Для натхнення.

Ми говорили про стіни, освітлення, приховані системи зберігання… і між тим — про все інше. Його рука випадково торкнулась моєї, коли він дістав планшет. А я випадково не прибрала свою.
Його погляд став на мить довшим, теплішим.
І мені стало… цікаво. Щиро цікаво. Без порівнянь. Без Тимура в голові.

Ну, майже без Тимура.

Бо коли Денис нахилився ближче, аби показати мені якусь ескізну лінію — я подумала, що в нього дуже гарні руки. Але не ті. Ті — були в Тимура. І вони торкались мене зовсім по-іншому. Без дозволу. Без запитань.

І мені стало не по собі.

— Вибач, — сказала я раптово, — мені потрібно в туалет.

Насправді — мені потрібно було в дзеркало. Подивитись собі в очі.

Чого ти хочеш, Інго? І кого ти насправді ревнуєш — Тимура до себе, чи себе до Тимура?

У туалеті я сперлась об умивальник, глибоко вдихнула й витягла телефон.
Він не писав.
Навіть не переглянув сторіз, які я виклала для нього. Особливо ту, де я з келихом шардоне і підписом:
"Обираємо колір стіни. Між винним і грішним."