Розділ 17

Інга

Я прокинулась від чогось теплого.

Теплого, щільного і… солодко забороненого.
Того, що лишається між сном і реальністю, ніби твоя улюблена цукерка, яку розгорнула — і не можеш вирішити, з’їсти зараз чи розтягнути задоволення.

Мені снився Тимур.

Ну звісно. Хто ж іще?

У тому сні він стояв на моїй кухні, у розстібнутій сорочці, босоніж, з кавою в одній руці й моїм стегном у другій. Я сиділа на стільниці, сміялась, щось казала про плитку, але його губи були зайняті моєю шиєю.

А потім…

— Ох… — я заворушилася, стискаючи простирадло.

Матрац — досі на підлозі.
Подушка — зім’ята.
А на тілі ще лишився слід від його дотиків… хоча, по факту, він мене й пальцем не торкався.
Ну, майже.

Я прокинулась з відчуттям, що треба терміново або холодний душ, або… ще п’ять хвилин у цьому сні.

Я зітхнула.
Піднялась. Виплуталась із простирадла, ніби це була сітка з еротичних марень. І рушила на кухню — без шкарпеток, з втомленою гордістю і розтріпаним волоссям.

Кавоварка щось бурмотіла, наче теж не вірила, що все це було лише сном.
Я підлила собі кави — і саме в цей момент...

Дзень!
Повідомлення.

Тимур:

Якщо в тебе був ранок із кавою без мене — вважаю, що світ несправедливий.

Я (через 3 секунди, але ніби між іншим):

Якщо б ти знав, який у мене був ранок… ти б уже стукав у двері з килимком для йоги і пляшкою води.

Тимур:

Я можу і без йоги. Але вода знадобиться.

Я:

Ага. Бо я обливаюсь нею після сну.

Тимур:

Ти обливаєшся. А я… не можу спати після тих думок, які мені наснились.

Я зависла над чашкою.

Він що, теж?..

Я:

У сні я була… на кухні?

Тимур:

На стільниці.

Я:

Твої руки — на моїй талії?

Тимур:

А потім нижче.

Я:

І ти говорив щось про каву?

Тимур:

І про те, як мені тебе не вистачає.

Зупинити. Зупинити. Зупинити.
Він не має права заходити так у мої сни. І писати про це. І… робити так, щоб я зараз подумки знову була на стільниці!

Я зробила ковток кави. Гарячої. Можливо, надто гарячої. Але це краще, ніж те, що коїлось всередині.

Я:

У наступному сні я буду з плиткою і дреллю.

Тимур:

І все одно будеш в моїй футболці. Без штанів.

Я:

Тоді бережись. Там може з’явитись і Денис.

Тимур:

Запроси його у свій сон. А я — запрошую тебе у свій. Реальний.

Я зупинилась. Дивилась на екран.
Кава — вже не рятувала.
Ніщо не рятувало.
Тому що…

Здається, настав момент, коли моє тіло вирішило без мене, з ким і про що фантазувати.

***

Я саме шукала щось схоже на штани (принаймні такі, які можна вдягти, не виглядаючи, як дівчина, що щойно вивалювалась із чужого ліжка), коли хтось постукав у двері.

Два рази. Перерва. Ще раз.

Ой.

Ой-ой.

Я завмерла, в одній шкарпетці, з телефоном у руці, й раптовим тремтінням десь під ребрами.

— Це точно не кур’єр… — прошепотіла я. І повільно рушила до дверей.

Із дзеркала в коридорі на мене дивилась злегка скуйовджена, розпалена життям жінка у чорному халаті, який ледь прикривав мої стегна. Волосся ще вільне. Губи — трохи припухлі після сну. І щось у погляді, що вказувало: ця ніч була бурхливою. Хоча насправді — лише сонною.

Я відкрила.

І… ну, звісно ж.
Денис.
У джинсах, футболці й з тими самими очима, які завжди ніби ковзають по шкірі, а не дивляться в неї.

— Добрий ранок, дизайнерко, — усміхнувся він, ховаючи щось за спиною.

— Я… ще не готова до світу.

— А я не готовий до тебе в такому вигляді. Тобто — я абсолютно готовий, просто… ніхто не попереджав.

Я закотила очі.

— Це мій «ранковий образ». Колекція «іноді встигаю вдягнутись, іноді — ні».

— Дуже інтимна колекція, — буркнув він, і в цей момент витягнув з-за спини картонний стаканчик з кавою. І круасан.

— Можна вважати, що я хабарник. Але дуже милий.

— Це ти намагаєшся підкупити мене?

— Ну… так. Я хочу, щоб ти подивилась план ванної і сказала, чи я зовсім псих.

— А ти не хочеш почекати, поки я хоч штани знайду?

Він озирнувся, нахилився до мого вуха й прошепотів:

— Якщо чесно… у цьому вигляді ти переконуєш мене набагато швидше.

Я знітилась. Але не повністю.
Бо всередині мене явно живе маленька зухвала Інга, якій подобаються ці його напівжарти-напівфлірти.

— Гаразд, заходь. Але дивитимешся тільки на креслення.

— А якщо вони будуть… дуже гарячі?

— Тоді я візьму ще один круасан. І уявлю, що це не метафора.

Ми пройшли до кухні, я сіла навпроти нього, притримуючи халат, який вирішив жити своїм життям. Денис уважно розгорнув планшет, відкрив проєкт і… замовк.

— Щось не так? — запитала я, відпиваючи каву.

— Ні, просто… мені важко концентруватись, коли твоя ніжка отак обвиває ніжку стільця.

— Це просто нога.

— Ні. Це твоя нога. А це зовсім інша історія.

Я намагалася не усміхатись. Але, звісно, це не вдалося.

— То що з ванною? — перевела я тему, намагаючись відвернути увагу… хоча сама вже згадала, як виглядав Денис у розтібнутій сорочці того вечора у його квартирі.

— Ванна чудова. Але знаєш… — він підняв погляд. — Я більше хочу, щоб ти залишалась ось так — уранці, поруч. З кавою. Без креслень. І без халата.

— Це звучить як запрошення.

— Це звучить як зізнання. Але я не кваплю. Просто… хочу більше тебе, Інго.