Розділ 16

Інга

— Пані, відійдіть, будь ласка. Зараз буде трохи… дзинь-дзинь-клац.

Майстер був вусатий, у кепці з логотипом "Золоті Руки", і пахнув чи то машинним маслом, чи то мужністю з 90-х.
Я покірно відступила, загорнувшись у Тимурову футболку, як у захисний кокон. Ноги голі, волосся скуйовджене, погляд — втомлено-іронічний.

— То це… ваша дружина? — кидає він Тимуру, не піднімаючи очей.

— Було і пройшло, — хмикнув Тимур, опершись на косяк. — Як торішній сніг.

— Та не скажеш, — пробурмотів той. — Виглядає, ніби тільки з медового місяця.

Я фиркнула.
Тимур теж. Але по-іншому.

За хвилину клац, ще один клац, дзвінке хрусь — і двері були відкриті.

— Ну, все. Можете заходити.

— Дякую, — посміхнулась я, проходячи повз майстра. Тимур ішов за мною. Мовчки.

А в коридорі — сюрприз.
Двері ліфта відкриваються...
І з нього виходить Денис.

У білій сорочці, трохи розтріпаній, із торбою з технічними кресленнями через плече.
Він зупиняється. Бачить мене. Бачить Тимура. Бачить, що я у чоловічій футболці. І що між нами — трохи менше ніж нічого.

— Привіт, — сухо каже Ден.

— Денис? — мимоволі підіймаю брови. — Що ти тут робиш?

— Я… хотів тебе побачити. А ще — оце. — Він виймає з сумки зразок плитки. — Ми ж обирали покриття для підлоги. Я подумав, краще наживо.

— Плитка… — повторює Тимур, трохи скоса дивлячись на "колегу по дизайну".

— Ага. — Денис кладе її мені в руки. — У тебе руки холодні. Все гаразд?

Пауза. Тиша. Напруга, яка могла б зарядити айфон.

— Вона просто застрягла на балконі, — з усмішкою пояснює Тимур. — Я її врятував.

— Ага, — буркнув Денис. — Справжній лицар. У... домашній формі.

— У своїй футболці. — Тимур недбало кидає фразу, ніби мимохідь. — Своїй улюбленій, до речі.

Денис переводить погляд на мене. Потім — на мій одяг.
Я ловлю його вираз обличчя і... хочеться зникнути в вентиляційну шахту.

— Це не те, що ти думаєш.

— А що я думаю? — Денис хитає головою. — Може, ти скажеш?

Ще одна пауза. Коротка. Болісна. Сексуально-напружена.
І майстер в цей момент:

— Підпишіть акт виконаних робіт, будь ласка. І я піду.

— Та підпишіть уже хтось, бо я зараз кого-небудь з них підпишу, — прошепотіла я крізь зуби.

У повітрі запах кави, електрики і ревнощів.
І двоє чоловіків. Один — минуле, яке досі пахне ночами і недоробленим щастям.
Другий — теперішнє, яке хоче мати майбутнє зі мною.

А я стою… у футболці. І з плиткою в руці.
Як символ того, що життя — це ремонт. Особливо любові.

***

Майстер пішов, двері зачинилися, а я — залишилася між двох вогнів. У прямому сенсі. Денис праворуч. Тимур ліворуч. А я посередині, в чорній футболці, з якої давно стерся логотип, але не стерлися спогади.

У квартирі зависла тиша. В’язка така, ніби її можна розмазати по стінах замість штукатурки.

Я вирішила, що треба терміново щось сказати, поки один з них не викликав екзорциста, а інший — поліцію моралі.

— Е-е… Денис, познайомся, це — Тимур.

— Її сусід, — одразу додав Тимур з ледь помітною посмішкою. — І герой дня.

— Так, сусід, — повторила я. — І… мій колишній чоловік.

— Ах, так, — додав Тимур, тепер з нахабною посмішкою. — Ми ж були одружені. Але зараз ми просто... живемо через стіну. Інколи — через голову.

Денис перевів на нього погляд. Потім на мене. Потім на футболку.
І мовчки простягнув руку.

— Денис, — коротко.

— Тимур, — у відповідь, з трохи хижим блиском в очах.

Вони потиснули один одному руки.
Це не було рукостискання, це була сутичка пальців, нема переможця, але є напруга. Я навіть подумала, що зараз гримне блискавка і хтось вистрелить очима.

— Ну що ж, — сказала я занадто голосно. — Всі знайомі, всі живі.

— Для цього ще треба дожити до вечора, — буркнув Тимур і відійшов до кухні. — Я приготую каву. Чи, може, хтось хоче... ром? Чистий.

Я стримала бажання кинути в нього чимось.

Денис трохи нахилився до мене.

— Інго, ти можеш чесно сказати… ти ночувала тут?

— Боже, ні! — я здригнулася. — Тобто так. Ні. Я була тут. Але не ночувала. В сенсі, що не спала. Ну, спала, але не з ним. Чорт, я заплуталась.

Він трохи посміхнувся.

— Я просто… не очікував.

— І я не очікувала, що вийду на балкон, а потім — бац! — і гола паніка. І Тимур. І стара футболка. Це, взагалі-то, була моя домашня піжама.

— Піжама з його іменем на ярличку, — сказав Тимур з кухні.

— Замовкни, будь ласка, — прошипіла я.

Денис обережно торкнувся мого зап’ястка.

— Я не ревную. Просто... хочу знати, де я стою.

— На килимку в коридорі, — вирвалось у мене.

— Інго.

— Вибач. Просто… дуже дивний день.

— Я помітив.

І тут — тиша. Знову. Така, що чуєш, як працює холодильник.

— Може, я піду? — нарешті каже Денис.

— Тільки якщо обіцяєш мені, що завтра ми побачимось. І без футболок з минулого.

Він усміхається.

— Домовились.

Я провела його до дверей ліфта, я — босоніж і трішки розгублена. А він — з тією ж плиткою, яку так і не обговорили.

Тимур стояв позаду з чашкою кави й хитрим поглядом.

— Що? — повернулась до нього.

— Просто... — він зробив ковток. — Було видовищно.

***

Я лягла на свій матрац, який гордо лежав на підлозі посеред ще не обжитої квартири, як трон на полі бою. Лише без царства, без війська, але з подушкою, яку я обіймала так, ніби це могло захистити мене від… реальності.

Я нарешті була одна.

Нарешті у себе вдома.

У своїй чорній футболці, яка пахла і пральним порошком, і Тимуром. І спогадами. Багато спогадів.
І трохи кави. Здається, я пролила її, коли намагалася змусити Тимура не зіпсувати враження на Дениса. Безуспішно.