Розділ 15

Інга

Це мав бути ідеальний ранок.

Кава з карамельним сиропом, ноутбук із новим плануванням вітальні для Дениса, тепле повітря після нічного дощу. Місто ще не зовсім прокинулось, а я вже була в моменті. На балконі. У старій чорній футболці Тимура — тій самій, яка на мені закінчується рівно там, де починаються трусики. Але ж я на балконі. Своєму. Високо. Над містом.

А потім… клац.

Балконні двері зачинились.

— Блін...

Я підбігла, смикнула ручку. Знову. І ще раз. Ні. Замкнено. Телефон, ясна річ, на кухні. Ключі? Там же.

— Прекрасно, Інго, — пробурмотіла я. — Хвала вітру. Хвала гравітації. І кармі, звісно.

Я пробіглася очима балконом. Жодного виходу. Тільки бетонна перегородка — і балкон Тимура за нею.

О ні.

Ні-ні-ні.

Я ж клятвено обіцяла собі — ігнор. Ігнор чоловіка, з яким мене пов’язує більше, ніж я хочу визнавати.

Але ж я не вічно стоятиму тут, як сексуальна русалка в чоловічій футболці.

І от — двері прочиняються. Тимур виходить на свій балкон. З чашкою кави. Теж босий. У сірих спортивках. Волосся скуйовджене, очі ще сонні.

— Інго? — Він моргнув, і ще раз. — Це… це що за ранкова спецверсія OnlyFans?

— Не починай, — буркнула я, притискаючи долоні до футболки, хоч вона і так закривала більше, ніж деякі вечірні сукні Каріни.

— Що сталося? Сварка з реальністю?

— Мене… замкнуло. — Я зробила глибокий вдих. — І я не можу потрапити в квартиру.

— Телефон?

— Усередині.

— Одяг?

— На мені.

Він усміхнувся.

— Це, безперечно, найприємніша катастрофа, яку я бачив на цьому балконі.

Я закотила очі.

— Тимуре, не час для жартів. Мені треба через твій балкон перелізли. Можеш дати руку або драбину, або… хоч щось?!

— Можу дати пораду: на майбутнє — не забувай телефон. Або вдягай штани.

— Тимуре...

Він повільно зробив ковток кави й обперся об перила свого балкона.

— Гаразд. Я дам тобі руку. Але якщо ти впадеш з п’ятнадцятого поверху — я знімаю з себе відповідальність.

— Якщо я впаду, принаймні, буду вмирати красиво!

Він посміхнувся якось… занадто повільно.

— З цим не посперечаєшся.

Я глибоко вдихнула. І зробила крок до перегородки.
Футболка піднялась вгору.
Труси — ну, були там. Але, здається, вже не мали жодного значення.

Тимур підійшов ближче й простягнув руку.

— Давай, зірко домашнього порно. Тільки без пафосу.

— Якщо я впаду, ти доживатимеш з провиною.

— Ага. І твоєю футболкою.

Я видихнула, вхопилась за його руку...

Тимур

Це мало бути просто… ранок.
Кава. Тиша. Кілька листів. І нічого більше.

Але коли я вийшов на балкон — світ якось… змістився.

Вона стояла навпроти.
На своєму балконі.
Без штанів.
У моїй старій футболці. Тій самій, у якій вона завжди спала, коли ми ще були «ми».

Я впізнав її одразу. І футболку, і ту версію Інги — з розкуйовдженим волоссям, босоніж, із беззахисно-зухвалим виглядом, ніби світ — її театр.

І, здається, я одразу припинив дихати.

— Що сталося? — спитав я, намагаючись звучати буденно. Якби ще не очі, що ковзали її ногами. Трусики. Голі стегна. І я. Дебіл, що тримає чашку кави, як щит.

— Замкнуло. Телефон усередині.

Вона бідна. І мокра. І трохи розгублена.
І чорт забирай, це все виглядало занадто… інтимно. Якесь піжамне порно, тільки без порно. Але ще трошки — і...

— Давай руку, — сказав я, і простягнув її. Не очі — руку. Очі продовжували жити своїм розпусним життям.

Інга наблизилась до перегородки, задерла ногу…

О, боже.

Я відчув її вагу на своїй руці. Її коліно вперлося мені в груди. Її волосся лоскотало обличчя. Її груди — сантиметри від мене, ховаються під знайомим темним трикотажем.

— Тримай міцно, — буркнула вона, впираючись мені руками в плечі.

А я вже тримав. І, на жаль (чи на щастя?), трохи нижче, ніж дозволено церковними правилами.

Мої руки автоматично пішли під футболку — підтримати її за талію. Але зупинились на сідницях.
О Боже.
Старе рефлекторне «м’ясо-пам’ять».

— Це... — прошепотів я, ковтаючи слину, — це технічна підтримка.

— Це сексизм, — прошипіла вона крізь зуби. Але не відсторонилася.

Наші обличчя були… надто близько. Її ніс торкався мого. Її подих — кавовий, гарячий, з ноткою паніки — обпік щоку.

Я міг її поцілувати. Просто зараз. Це було так просто. І так неправильно.

І так, напевно, правильно.

— Я тебе ненавиджу, — сказала вона тихо.

— А я тебе не випускав, — відповів я. Голос хриплий, як наждачка.

А потім все закінчилось. Вона зістрибнула на мій балкон.
Відійшла, ховаючи очі. Поправила футболку.

— Я… я піду в квартиру. Через тебе, — буркнула вона, — бо в мені вже замерзає мій здоровий глузд.

Я лише кивнув. І дивився, як вона зникає у моїй квартирі.

У моїй футболці.
У моїх спогадах.
І, схоже, знову — в моєму серці.

Інга

У житті кожної жінки настає момент, коли вона стоїть посеред коридору в трусиках і футболці свого колишнього, і хоче тільки одного — потрапити додому.

Але двері, ці маленькі зрадники, не хочуть відчинятися.

— Чорт… — бурмочу, смикаючи ручку.

— Проблеми? — Тимур уже стоїть позаду. І, здається, насолоджується видовищем. Його погляд на мої ноги — занадто довгий.

— Не можу… Ключі всередині.

Він театрально піднімає брови.

— Ой, і хто б міг подумати? Невже?

— Ти ж міг нагада́ти, — пирхаю я, обертаючись до нього.

— Я не думав, що ти настільки забудькувата. — Його усмішка блискає, як той викрутас долі. — Хочеш, виб'ю двері?

Я дивлюся на нього так, ніби зараз викину зі сходів.

— Так, супер ідея. Буду спати без дверей. Хай кожен сусід заскакує на нічне побачення.