Розділ 13

Інга

Я стою перед дверима ресторану «TASTE». Того самого, з даху якого видно половину міста й трохи більше — моїх емоцій.

Волосся — ще трохи вологе, незважаючи на всі старання феном. Шкіра — ще гаряча після душу, а може — після Тимура, його рушника й того моменту, коли я думала: ще секунда — і або впаду в істерику, або в його обійми.

Але ні. Я ж професіоналка. Дизайнерка інтер’єру. Я йду на робочу зустріч. А не на побачення. Ні-ні. Зовсім.

Добровольський. Інтригуючий замовник з ініціалами, як у героя шпигунського роману.

— Доброго дня. Я до пана Добровольського. Мене чекали, — кажу адміністраторці, яка виглядає так, ніби саме вона — головна героїня цього ресторану, а я просто гостьова статистка.

— Проходьте, вас уже чекають.

І я йду. Кроки — впевнені, ніби на мені не коротеньке чорне плаття, бо після душу вже не було сил вигадувати щось офіційне. Просто те, в чому себе відчуваєш... непереможно.

Сідаю за стіл.

І бачу його.

Спочатку — світле волосся.
Потім — знайомий вигин вуст.
І лише коли він усміхається, я… розумію.

— Привіт, Інго, — каже Денис. Тобто Добровольський Д.О. — він.

— Ти… ТИ?! — я відкидаюсь на спинку стільця й майже вдавлюю повітря сміхом.

— Ну, офіційно — Денис Олександрович. Але друзям — Ден.

— Це нечесно! — хапаю меню, ховаючись за ним, — Ти серйозно хотів, щоб я прийшла на робочу зустріч і побачила тебе?

— Ну… так романтично, правда ж?

— О, так, — бурмочу я, — дуже професійно. Запросити на побачення, нагодувати рибою, не поцілувати, змусити тікати з клубу, а потім… заманити на робочу зустріч. Браво.

— Я просто дуже хотів знову тебе побачити, — знижується його голос. Теплий. Небезпечний. Як той пар у ванній…

О ні, не згадуй ванну. Не згадуй Тимура. Тим більше не згадуй себе у рушнику на його порозі.

— Добре, — кажу я. — Розкажи, що за об’єкт?

Денис нахиляється вперед і кидає погляд, який міг би розтопити айсберг.

— Квартира. В новому комплексі. Велика кухня, спальня з панорамним вікном і… ванна кімната, в яку я хочу поставити таку душову, що ти б заходила туди навіть без води.

Оу.

— Ну, про це ми подумаємо, — відповідаю з викликом. — Але попереджаю: я дорожу естетикою і… простором для фантазії.

— Фантазія — мій улюблений інтер’єр, — Ден усміхається. — До речі, який найоригіна́льніший проєкт ти колись робила?

Я хихикаю.

— Один клієнт попросив зробити спальню в стилі «гламурної печери». З фактурними стінами, фіолетовим неоном і… підсвіткою над ліжком у формі сталактитів.

— Тепер я точно знаю, що звернувся до тієї, хто розуміє бажання клієнта, — Денис сміється і дивиться на мене так, ніби вже уявляє, як ми з ним розглядаємо ту ванну. Зсередини.

Окей. Він небезпечний. Але саме тому — дико цікавий.

Я беру ковток води, ховаючи усмішку.

— Гаразд, Добровольський. Домовились. Але попереджаю — я буду з тобою сувора. Як дизайнерка.

— А я з тобою — як замовник. Зі специфічними… вподобаннями.

Це побачення. Точніше, робоче побачення. І я не знаю, чим воно закінчиться. Але точно не кресленнями.

— Хочеш подивитись об'єкт? — питає Денис, коли ми виходимо з ресторану, а вечір у місті ще тільки починає пахнути пригодами.

— Ти зараз серйозно? — я хихикаю. — Сукня, каблуки, червона помада і… церата?

— Саме так, міс дизайнерка. Хочу, щоб ти побачила масштаб трагедії. Поки що — тільки стіни й моя фантазія. Але мені потрібно, щоб ти додала… себе.

О, чорт. Ну як тут відмовити?

Квартира — у новобудові. 25 поверх, панорамні вікна, ще без штор. Всередині — ремонт у стилі «після будівельників, до життя». Клейонка на підлозі, білі голі стіни, стелаж із інструментами й табуретка без сидіння. І тиша. Така, ніби ми тут… наодинці зі світом.

— Обережно, — Денис простягає руку, коли я намагаюсь пройти між відрами з фарбою. — Тут усі поверхні — слизькі.

Та не тільки поверхні, Денисе. Тут уже повітря слизьке від натяків.

— У тебе тут справжній фронт робіт. — Я крокую босоніжками по цераті, оглядаючи простір. — Але потенціал є. І він… вражаючий.

— Я дуже розраховую на тебе. І на твої нестандартні рішення, — кидає він через плече.

— Ага. Тільки не проси мене знову сталактити над ліжком.

— А якщо я попрошу… дизайнерку щось абсолютно інше?

Його погляд ловить мій, коли я нахиляюсь над планом на столику, що колись був табуреткою. Його голос — нижчий. Його відстань — менша. Його аромат — небезпечний.

Я підводжуся, тримаючи план, і ми стикаємось очима.

— Ти дивишся на мене так, ніби ця квартира вже оформлена.

— Можливо. А можливо — я уявляю, як ми тут святкуємо завершення проєкту.

— З шампанським?

— І з тобою в червоній сукні. Або… без неї.

Оу.

Я розумію, що дихаю частіше. І що стіни навколо голі, як і ми в його уяві.

— А ще кажуть, робота — це суха справа, — бурмочу я, підходячи ближче до вікна, щоб врятуватись. — Але в тебе вона якась… занадто гаряча.

— То ти погоджуєшся?

— Погоджуюсь, що треба ставити кондиціонер. І робити гардеробну. Бо я, здається, сюди ходитиму часто.

Ми сміємось. І сміх — як привід не мовчати. Як спосіб не поцілуватись — поки що.

— Добре, — кажу, витягаючи з сумки блокнот. — Розкажи, що тобі тут хочеться.

— Тебе.

Я підіймаю брову. Він теж. І в цей момент стає ясно — цей об'єкт має все: простір, пристрасть… і потенціал для непередбачуваного.

Я все ще стояла біля вікна, спиною до Дениса, ніби ще розглядала панораму міста. Насправді — намагалась дихати. Глибоко. Рівно. Без… оцього «ой лишенько, що зараз буде?!»

— У тебе на шиї пульсує, — його голос — зовсім поруч. — Це завжди так, коли ти зосереджена?

Я обернулась.

— Це так, коли мене хтось дратує.