Розділ 12

Інга

Найкращий ранок — це коли отримуєш нове замовлення, зранку виглядаєш непристойно гарно, і навіть твої локони слухаються тебе, як виховані французькі пуделі.

Найгірший ранок — це коли стоїш голою і намиленою по саме «мамо, закрий очі», а гаряча вода бере відпустку. Без попередження. Без квитанції. І, здається, без совісті.

— Нііі… блін, блін, блін! — завищала я, коли вода перетворилась на тоненьку цівку холоду, а потім — на нічого.

Я в піні. Волосся — у шампуні, тіло — в гелі з ароматом грейпфрута і легкого відчаю.
На годиннику: 25 хвилин до зустрічі з потенційним клієнтом Добровольським Д.О.

Можливо, він — мрія. Можливо, він — маніяк. Але поки що він — мій єдиний шанс показати, що я крута дизайнерка, а не розмита піною істота в рушнику.

Думай, Інга. ДУМАЙ.

І тут єдина думка, що прорвалася крізь піну й гордість, була проста й огидно очевидна:
Тимур.

Мій сусід. Мій колишній. Мій персональний кошмар у футболці.
А ще — власник водопровідної системи, яка працює.

Я зібрала волосся у пінну хмару, замоталась у великий рушник — єдиний, що прикривав усе життєво необхідне й майже нічого з того, що хотілося приховати — і пішла.

У коридорі було тихо, але мої босі ноги зрадницьки плюскали, як дельфінчик на суші.

Я подзвонила.

Двері відчинились миттєво.
І от...
Тимур.
У рушнику. Один в один, як мій. Чоловічий, темно-синій, злегка приспущений на стегнах. Груди в краплях води. Волосся мокре. Пар за його спиною.

Боже, чому саме цей чоловік має гарячий душ і ще гарячіше тіло?

— Ти з реклами “пляжного мокрого сезончика”, чи це просто в мене передоз гормонів? — спитала я.

— Якщо ти прийшла влаштувати «мокру війну», то я пас. Але можу поділитися водою, — знизав плечима, наче не ми обоє стояли напівголі на порозі.

Я стиснула рушник міцніше. Піна повільно текла по моєму плечу.

— Мене залили труби. Я маю на увазі — труби не дали воду. Тобто… Я без води. У душі. У пі… — стоп.

— Пі-і-і?

— Піна, Тимуре. Я у піні. Мені за двадцять хвилин до нового клієнта. Якщо ти даси мені три хвилини гарячого струменя — я не заважаю твоєму дзену.

Він примружився.

— Це вже не перший раз, коли ти приходиш до мене вся розігріта і з проханням на кілька хвилин тепла. Починаю думати, що тобі просто подобається мій душ.

— Мені подобається лише те, що ти в ньому не живеш.

— Ще б пак, — сказав він і відійшов вбік. — Заходь. Душ направо. Не лякай мою каву.

Пар. Гарячий. Легкий.
Я зайшла. Закрила двері.
І знову опинилась під струменем, що наче вибачався за технічні труднощі життя.

Мило знову сповзало. Волосся знову намокло.
А я стояла, думаючи про те, що ніколи раніше не була такою… вразливо мокрою перед колишнім.

І ніколи ще не хотіла втекти й залишитись одночасно.

Тимур

Я взагалі не думав, що так почнеться мій ранок.

Мій звичайний, спокійний, після-душовий ранок, коли я тільки планував приготувати собі каву, увімкнути якийсь дурнуватий плейлист із джазовими каверами на попсу, і нарешті зібратися на роботу.

Але ні.

Бо життя — штука іронічна. Особливо, коли твоє колишнє кохання вривається в квартиру в одному рушнику, з мильною шапкою на голові та пінним флером «врятуй мене, бо я зараз лусну».

Інга стояла посеред коридору, мов знята зі сцени мокрої фотосесії для календаря будівельної компанії. Лише без каски. Але з очима — величезними, роздратованими й чомусь дико привабливими.

Я, звісно, жартував. А вона — увірвалась у ванну.

І тепер…

Тепер вона під моїм душем.

Я сиджу на краю дивана. Тобто намагаюсь сидіти. Насправді — просто пітнію без причини в одній точці простору, поки з ванної лунає шурхіт води.
Її голос. Її зітхання. Її… чорт, не думай, не думай, не думай!

10 хвилин.
Інга все ще там.
Її рушник, той величезний, схожий на плед, — валяється на підлозі ванної. Мокрий. До стану «його можна вичавити у відро».

І от що? Вона збирається після душу йти просто гола, без прикриття?

Ні, ні. Тільки не в моєму домі. Я ж — джентльмен. Я просто принесу рушник. Чистий. Сухий. Все логічно.

Я підійшов до шафи, витягнув найм’якіший рушник — той, що купував для гостей, але використовував максимум один раз.
І пішов до ванної.

Стукіт.

— Інго?

Тиша.

— Я просто рушник приніс. Твій мокрий на підлозі. Я… не дивлюсь, клянусь, — сказав я, відчиняючи двері.

І тут почалось.

— ТИМУР, ТИ ЩО — ЗДУРІВ?! — її голос був настільки високий, що в моєму мозку щось зламалось.

Я повернувся, як міг, обличчям до стіни, тримаючи рушник на витягнутій руці.

— Твій рушник на підлозі! Я не можу дозволити тобі після душу виходити… голою. Це — протипожежна безпека. І моральна!

— ВИЙДИ!!

— Добре! Але… можеш не кричати, ти вже гола в моїй ванній — можна вже трохи довіри!

— Тимур!

— Виходжу, виходжу! Але май на увазі — якби це був фільм, тут був би момент, коли ми...

— Тимур!!

Я закрив двері й уперся в них лобом.

Все. Відтепер я — монастир. Повна внутрішня аскеза. І піну у ванній заборонити. І рушники забирати перед душем. І взагалі — не мати колишніх, які мають приголомшливі плечі й дивні очі з піною на віях.

І, здається, я перестаю дихати щоразу, як вона поруч.