Розділ 11

Інга

Повідомлення прийшло о 10:47. Звичайного робочого ранку, коли я пила каву в трусиках з написом “Queen of Drama”, шукала натхнення в Pinterest і намагалася зробити вигляд, що працюю.

Денис:
Інго, я тут подумав... Хочу побачити тебе ще. Сьогодні ввечері? Ресторан на даху. 19:00. Я тебе заберу.

У перші три секунди я не відреагувала. Бо... ну хто зараз ТАК пише? Без “Привіт”, без “як справи”, без дурнуватих емодзі. Просто — суть. Пряма, гаряча, упевнена.

І, Боже, як же це збудливо.

Я відставила чашку. Подивилася у вікно. Потім на себе — розтріпане волосся, розтягнута футболка з плямкою соєвого соусу (не питайте), і без манікюру.

— Сьогодні ввечері, значить…

Почалася операція «Ідеальна сукня».
Я витягла всі сукні з шафи. Абсолютно. Всі. Чорна — занадто “на похорон”. Біла — “я не невинна і ми обидвоє це знаємо”. З квіточками — Господи, це що, третій клас?

А тоді я побачила її.

Червона.
Обтислий ліф, відкрита шия, тонкі бретельки й м’яка тканина, яка підкреслює кожен рух стегон. Вона кричала: «Я знаю, що хочу. Але я ще подумаю, чи дам тобі це зрозуміти».

— Так. Ти.

Я зробила хвилі на волоссі. Легкі, недбалі, як ніби я така прокинулася (але 40 хвилин з плойкою промовчали).
Червона помада. Та сама, яка змушує чоловіків забути, як дихати.

І от я стою перед дзеркалом. Прямо. Сексуально. Сльози не від хвилювання — просто трохи туші потрапило в око. Нормально.

Серце б’ється. Ноги — ватяні.
Наче вперше за довгий час мені не все одно.

А потім я бачу себе — повністю. В цій сукні. В підборах. В усвідомленні, що на мене чекає чоловік, який змусив мене сміятись, після того як я розлучилася.

І я… раптом лякаюсь.

— Блін. А що як це справжнє?

А потім голос у голові:

— А що як – нарешті?

Я беру маленьку чорну сумочку. І, перш ніж вийти, ще раз оглядаю себе в дзеркалі.

— Ти не просто гарна, Інго. Ти — фатальна.

Ну, або принаймні виглядаєш, як жінка, яка знає, куди йде.
Хоч і трохи тремтить зсередини.

Каріна (чат):
Сфоткай сукню! А ну швидко! Ми ж не доживемо!

Я:
Ні. Побачите на весіллі. 😏

Він зустрів мене біля під’їзду.
У джинсах і темному піджаку. Чисто, просто — і чомусь збудливо до мурах.
Очі — сині, мов вечірній Київ, трохи примружені, коли усміхається. І ця усмішка… така, що я подумки вже витирала помаду з його шиї.

— Ти неймовірна, — сказав він просто, без “вау”, без перебільшень.

І простягнув мені руку.

Ми мовчали дорогою в ліфті. А мої коліна ледь не підкошувалися. Бо коли чоловік мовчить — і не тому, що нудно, а тому, що насолоджується тишею з тобою — це гірше (чи краще?) за будь-який комплімент.

Ресторан був на даху старої кам’яниці з панорамою на місто. М’яке світло ламп, гірлянди над головою, келихи з вином, джаз на фоні — і такий запах із кухні, що я могла би одружитися просто з повітрям.

— Тут завжди так? — запитала я, коли нас провели до столика.

— Лише коли хочеться вразити когось особливого, — відповів Денис і підморгнув.

Сучий син.

Риба з лимонним соусом прибула мовчки, а от мої смакові рецептори закричали хором «Алілуя!» вже після першої виделки.

— Слухай... — я зупинилась, тримаючи шматочок на половині шляху до рота. — Це… найкраща риба, яку я їла в житті. Ні, чесно. Я б за неї продала квартиру.

— А в тебе хороша квартира? — невинно запитав він і відпив вина.

Я примружилась.

— Не ухиляйся. Це ти готував?

Він усміхнувся тією самою, фірмовою, нахабною посмішкою.

— Можливо.

— А ресторан?

— Теж, можливо.

Я поклала виделку, схрестила руки на грудях і втупилася в нього.

— Денис. Не змушуй мене витягати з тебе інформацію методами дівич-в'язниці.

— Добре, добре. Так. Мій. І так, я іноді ще стою біля плити, бо це… — він зробив паузу, шукаючи слово. — Це дає відчуття, що я живий.

— Риба дала мені те саме відчуття, — буркнула я. — Ще трошки — і я б почала знімати білизну прямо тут.

— А я думав, це план на десерт.

Блін.

Ми сміялись. Фліртували.
Ден виявився не тільки смачним (у багатьох сенсах), а ще й веселим. З відчуттям гумору, яке мене вимикало повністю.

— А розкажи мені, — нахилився він до мене, — про свій найдивніший інтер’єр.

Я миттєво відповіла:

— Будинок для жінки, яка обожнює хом’яків. Тема: «Шале. Але хом’яче». Ти не уявляєш. Все у кольорах пшениці, корму й швейцарського сирного натхнення. Я навіть змусила маляра малювати фреску з хом’яком у береті. І — ні, я не жартую.

Денис засміявся. Так щиро, що привернув увагу сусіднього столика.

— Ти вбила мене.

— Не я. Пані Людмила. І її хом’як Наполеон.

Ми сиділи ще довго. Пили вино. Дивились на місто. І коли його пальці ненароком торкнулись моїх — щось стрибнуло в грудях.

Не просто фізика. Не просто цікавість.
А відчуття, що це… може стати небезпечно хорошим.

Місто світилось під нами, як начищене серце, яке щойно комусь подарували.
І я сиділа поруч з Денисом, з келихом вина, у своїй червоній сукні, яка вже давно перестала здаватися мені просто вдалим вибором — бо вона точно давала більше, ніж я планувала.

Мовчання між нами було затишним, як плед, яким хочеться загорнутися.
А ще — небезпечно привабливим. Бо кожна секунда мовчання кричала: “Поцілуй його, дурепо!”

Але я пила вино.
Я грала в дорослу жінку, яка має самоповагу і не кидається на перших же світлооких красунчиків з рестораном на даху й талантом до риби.

— Я тебе проведу? — спитав Денис, коли ми нарешті вийшли на вулицю.

— Якщо не боїшся мого району, де бабусі ганяються за голубами зі швабрами, а сусіди слухають “Baby Shark” о п’ятій ранку — тоді ходімо.