Розділ 10

Тимур

Коли двері ліфта відчинились на першому поверсі, я побачив її.

Темно-синя сукня. Та сама. ТА САМА, в якій вона вийшла з квартири вчора ввечері. Сукня, яка говорила: «Я знаю, що ти дивишся. І мені начхати. Але все одно дивись».

Сонцезахисні окуляри на очах. Велика пляшка мінералки в руці. Легке волосся, трішки скуйовджене. І аромат парфумів, змішаний із потом чужого танцполу та її особистим… карма-ароматом.
Інга.

— О. Привіт. — кажу я. Просто, по-людськи. Без сарказму.

Вона мовчить. Натискає кнопку 15. Не дивиться на мене. Не посміхається. Вона що, грає в тишу?

Я заходжу слідом. У шортах, футболці, з вологим волоссям після пробіжки, дихаю ще трохи прискорено. Серце б’ється — не тільки від бігу.

— Гарна ніч, схоже, була? — кидаю єхидно.
Жодної реакції.

Нуль. Вакуум. Холодніше, ніж у морозильнику мого холодильника.

Інга просто стоїть, ніби мене не існує. Як кішка, яка вирішила, що тебе не бачить — значить, тебе не існує.

Я дивлюсь на неї. Її ключиця пульсує. Від спраги, можливо, або від бажання мене вбити.
А можливо, вона просто хоче кави. Хто її знає?

4-й поверх.
Тиша. Я кашляю. Вона поправляє бретельку. Цілеспрямовано і повільно.
5-й поверх.
Мене це починає бісити.

Я тягнусь і натискаю СТОП. Ліфт зупиняється з легеньким “тук”.
Вона повільно повертає голову в мій бік.
Піднімає окуляри. Очі — вогонь.

— Що. Це. Було.

— Ну ти ж мене ігноруєш. Я подумав, може, хоч тут поговоримо, поки ми замкнені в залізній коробці.

Вона вдихає. Видихає.

— Ти всерйоз думаєш, що це спрацює? Мене не зупиняли навіть шторми. А ти — зупинив ліфт?

— Я не шторм. Я — цунамі. Але ти вже знаєш. — посміхаюся.

Вона натискає кнопку "СТАРТ". Рішуче. Без слів. Ліфт рушає.
Я намагаюся не засміятися.

9-й поверх.
Вона поправляє волосся. Я не дивлюсь. Ну, майже не дивлюсь.

— Щось у тебе пульс прискорений. — кидає вона, не повертаючи голови. — Пробіжка чи ти просто нервуєш у моїй присутності?

— Я бігав.

— Клас. Біжи й далі.

— Куди саме?

— У напрямку свого життя. Далеко від мого.

15-й поверх.
Двері відкриваються. Вона виходить першою. Я — за нею.

Вона не озирається. Просто йде. Пляшка в руці. Хода — впевнена. Як у жінки, яка вижила після нічного марафону і ще виграла.
Я дивлюсь їй услід.

Чорт. Ця сукня. Ця жінка. Цей клятий ігнор.

Я розлючений. Збуджений. Розгублений.
І одне знаю точно:

Це ще не кінець.

Інга

Я впала обличчям у подушку ще до того, як зачинилися двері квартири.

У голові — гул. У шлунку — текіла. У серці — легке постукування після нічного танцю. А тіло… Тіло благало одного: “зніми цю чортову сукню.”

Я скинула ту синю красуню прямо в коридорі, як трофей. Підійшла до дзеркала в спальні, глянула на себе: злиплі вії, скуйовджене волосся, чорний бюстгальтер і... улюблені трусики з написом “Not your baby”.
Ну що ж. Правда ж у білизні.

Зітхаю, хапаю пляшку води — вже нову, холодну з холодильника — і з розгоном плюхаюсь на матрац.

Так, матрац. Без ліжка. Бо я дизайнерка, яка ще не вирішила, яке ліжко “енергетично сумісне” з її новим життям. Ну, або просто не купила ще, бо лінь. Суть та сама.

Лежу, кліпаю на стелю. І тут: 

Каріна (чат “Сестринство без панчіх”):

ІНГО! Ти жива?!!?!?

Аня:
Ми зробили вигляд, що нас викликали по термінових справах, а ти залишилася з Денисом у блискітках і сукні, що облягає тіло, як друга шкіра. Деталі в студію!

Каріна:
Бюстгальтер зняла?

Я усміхаюсь. Набираю:

Я:
Він був чарівний. Високий, світловолосий, з м’язами, які не хизуються, але відчуваються на дотик, навіть коли просто танцює поряд...

Аня:
БУЛИ дотики? 😏

Я:
Ми потанцювали. Ще трохи випили. І гуляли до світанку. Без рук в зоні Бікіні. Але з фліртом на максимум.

Каріна:
Слова “поки що” ми додамо самі.

Я:
Можете. Я дала йому свій номер телефону. Він сміявся так, як я давно не чула. І, блін, він реально мені сподобався.

Аня:
Ми ж казали! Клуб — святе місце жіночого зцілення. Текіла, блискітки, випадкові Дениси...

Каріна:
А тепер про головне. ЩО БУЛО У ЛІФТІ?

Я зітхаю. Згадую ті гарячі секунди, коли Тимур натис кнопку “стоп” і зіграв роль ревнивого чоловіка з турецького серіалу.

Я:
Ліфт. Я. Тимур. 15 поверхів. Він вирішив, що я не маю права його ігнорити. Я вирішила, що маю. І зробила це епічно. З сукнею, окулярами, пляшкою мінералки. Його аж трясло.

Каріна:
Ахахахахах!!!

Аня:
Більше ігнору! Більше мінералки!

Каріна:
Більше Дениса.

Я:
Я просто хочу нарешті жити своє життя. Без психозів. Без маніпуляцій. І, чорт забирай, з нормальним ліжком.

Каріна:
От ліжко купи. Бо якщо Денис прийде — на матраці не солідно.

Аня:
Тільки не з ІКЕА. Хоч трохи драми!

Я сміюсь. Навіть похмілля відступає. Тимур — у ліфті. Денис — у думках. А я — на матраці. Напівоголена, в напівсвітлі, але така... вільна.

І вперше за довгий час — мені добре.