Розділ 9

Інга

Ми сидимо на терасі маленької кав’ярні, захованої між двома ароматними пекарнями. Навколо — зелень, свіжі круасани, келихи з айс-лате й жіночий сміх, що звучить так голосно, що навіть офіціанти підсміюються.

Каріна знімає сонцезахисні окуляри:

— Тобто ти серйозно увімкнула йому метал о п’ятій ранку? Жорстко.

— Життя мене змусило, Каріно. А він… Він увімкнув Baby shark о четвертій п’ятдесят дев’ять. І знаєш, що? — я зробила драматичну паузу й підсунула їм коробочку беруш. — Він ще й подаруночок під двері залишив. З запискою! “Ми ж сусіди. Треба ділитися.” 

Аня виплюнула каву. Каріна хрипіла, сміючись. Я трохи образилась — це ж травма!

— Це геніально, — Аня витирає губи серветкою й одночасно друкує щось у нотатках на телефоні. — Це йде в новий розділ. Назву: "Baby shark — і мій колишній-сусід.

— Ти серйозно? — підозріло примружилась я.

— Абсолютно. Це драматична мстива еротика з музичними вставками. А ще, чекай… — вона натискає "зберегти" й тицяє на мене пальцем. — Ти ж розумієш, що твоє життя — матеріал для бестселера.

— Та хай вже буде бестселер, аби не психлікарня, — відказала я, запиваючи свою тривогу капучино. — Бо ще трохи — і мене або виженуть з квартири, або викличуть екзорциста.

Каріна підпирає голову рукою й шепоче, ніби відкриває вселенську істину:

— То, може, просто… його тупо ігнорувати?

Я замислилась. Прямо отак — жодної реакції? Жодного вогника у відповідь? Жодного важкого металу вранці?
Звучить... мудро.
І трохи не по-моєму.

— Ігнорувати? — перепитала я. — Я? Людина, яка може п’ятнадцять хвилин гнівно дивитися на людину в супермаркеті, якщо вона мені не сподобалась?

Аня знову щось друкує в нотатках.
Каріна стиха каже:

— Але ж ти не хочеш повертатися до мами...

Я зітхаю.
Моя мама — психотерапевт.
І якщо вона дізнається, що я розпочала музичну війну з колишнім замість «прожити біль через тілесну інтеграцію», то мені не просто прочитають лекцію — мені випишуть рецепти на «обійми з внутрішньою дитиною» та «емоційне розмінування травми через гештальт».

— Все. Я — стіна. Я — тиша. Я — беземоційна жінка в легінсах, яка просто живе собі життя.

— Ти серйозно? — хором Каріна й Аня.

Я підняла келих з кавою, ніби це було шампанське на честь великої перемоги:

— Я — жінка, яка сьогодні ввечері йде знайомитися з кимось гарячим. Із м’язами. І без музичного смаку дитсадка.

— І без беруш, — додає Аня й чокається зі мною.

Ми сміємося.
А в голові вже майорить план вечора: блиск, підбори, коктейль і... бажано — хтось, хто не вмикає Baby shark.

***

Коли я заходжу в клуб, перше, що мене зустрічає — баси, які б’ють прямо в груди. Друге — аромат парфумів, коктейлів і маринованих феромонів.
Третє — погляди. Один, другий, ще кілька. Усе правильно. Ця сукня працює.

Темно-синя, облягаюча, на тоненьких бретельках. Коротка, але не вульгарна. Так, щоб ноги виглядали нескінченними, а плечі — як реклама жіночності.
І я — не просто Інга. Я — «Інга після музичної війни з колишнім». Вільна. І злегка напідпитку від власного настрою.

— За цей вечір! — Каріна підносить келих текіли.

— І за гарячі знайомства! — додає Аня і підморгує мені.

Ми п’ємо, сміємося, залипаємо на одного бармена, що, здається, навмисне підіймає пляшку трохи повільніше, ніж треба.
Музика гучніша. Світло — м’яке й фіолетове.
І я — розслаблена. Нарешті.

Ми йдемо танцювати.
Я — між Каріною й Анею, усі троє — мов рій блискучих спокус. Мене обіймає ритм. Стегна рухаються в такт, волосся лягає на плечі, дихання прискорене.
І тут я його бачу.

Він стоїть біля бару.
Світле коротке волосся. Біла футболка натякає на спортивну фігуру без зайвого хизування. Сині очі. Джинси. Посмішка.
І... він дивиться на мене.
Не на всіх трьох. Не навколо. А на мене.

Я посміхаюсь. Ледь-ледь. Так, щоб це виглядало випадково.

Він іде до мене. Повільно. Як у фільмі, де зараз точно буде романтична катастрофа.
Каріна щось шепоче Ані — і вони, наче за змовою, повідомляють:

— У нас терміново… ну, там... коротше, ми пішли. Все буде, Інго.

— Що буде? — питаю я, але вони вже цілують мене в щоки й зникають, залишаючи мене в самому центрі танцполу.
З ним.

— Привіт, — каже він. Голос у нього приємний, бархатистий.

— Я Денис. Але друзі звуть мене Ден. Можна пригостити тебе чимось?

— Якщо це не бейбі-шарк у склянці — то так.

Я піднімаю брову, і ми обоє сміємося.

— Текілу? — пропонує він.

— А чому б і ні. Цей вечір не для компоту.

Ми йдемо до бару. Вже разом. Його рука мимохідь торкається мого плеча — тепло, впевнено, майже випадково. Але я не дурна. Нічого випадкового на цьому тілі не буває.

— Чим займаєшся? — питає він, коли ми знову стоїмо з келихами.

— Інтер'єри. Дизайн. Я роблю з коробок — дім, а з дому — картинку мрії.

Він дивиться на мене трохи довше. Усміхається.

— Картинка мрії… звучить як чарівництво.

— А ти? — кидаю я, але він ухиляється.

— Скажу іншим разом. Сьогодні — просто танці?

— Окей. Але якщо ти — продавець із тієї пекарні поруч, я ображусь.

Він сміється, і ми знову танцюємо. Рухи стають ближчими. Його рука вже на моїй талії. Моє волосся торкається його щоки. Ми дихаємо одним повітрям.

Флірт — легкий.
Контакт — ніжний.
Напруга — зростає.

А всередині мене: «Чорт забирай, чому він такий красивий і чому я відчуваю себе героїнею роману, який ще не знаю, як закінчиться…»