Розділ 8

Тимур

Я прокинувся рівно о 4:57. Без будильника. Без стресу. Просто з тим самим внутрішнім дзвіночком, що звучить щоразу, коли настав час зробити щось дуже… паскудно-солодке.

Відкинув ковдру, як у кіно. Випростався. Увімкнув кавоварку. І в голові вже починала грати мелодія, яка змінює долі.
“Baby shark, doo-doo doo-doo-doo-doo…”

Так. Вона. Абсолютна зброя масового ураження.

Поки машина кашляла першими краплями еспресо, я відчинив ноут, під'єднав колонки, увімкнув режим звукового зла і викрутив гучність на 100.
Власне, не на сто. На “буди всіх чортів в окрузі”.

4:59. Я стояв біля вхідних дверей з маленькою білою коробочкою в руках. Беруші. Найдорожчі. Зі швейцарським шумозахистом.
І до них — маленька записочка на жовтому стікері:
“Ми ж сусіди. Треба ділитися. 😊”

Ідеально.
Я поставив коробку під її двері, натиснув play і зник назад у квартиру до першого удару нот.

“Baby shark, doo-doo doo-doo-doo-doo…”
“Baby shark!”
“Mummy shark, doo-doo doo-doo-doo-doo…”

Звукова хвиля злетіла в повітря, як снаряд. У відповідь — спочатку тиша. Потім — приглушене:

— ТИМУР, ТИ ВТРАТИВ МІЗКИ??!!

І — звук, як двері гепнули об щось. Можливо, коробочку з берушами.

Я ж тільки зробив ковток кави, стоячи на кухні босоніж, і задоволено всміхнувся.

— Око за око, децибел за децибел, сон за сон, Інго.
А ми тільки почали.

Інга

Зло має ім’я. І це — Тимур у спортивних шортах.

4:59.

Я не знаю, чи це був сон, кошмар, апокаліпсис, чи музична атака з глибини аду, але факт лишався фактом:

"Baby shark, doo-doo doo-doo-doo-doo…" — лунало не просто з-за стіни.
ЦЕ лунало З УСІХ СТІН.
З підлоги. З душі. З очних яблук.

— Та що це за психоделічне безумство?!

Я, ще з ліжка (точніше, з мого матраца, з якого я скотилася вниз як п’яна морська свинка), у халаті на одну лямку, вскочила й кинулася до дверей.

Пффф. Вони ще й дзижчать!

Відкриваю.

І там...
Коробка. Маленька. Біла. Акуратна.
Ідеально рівна. Як психіка Тимура — на перший погляд.

Записка:
“Ми ж сусіди. Треба ділитися. 😊”
Всередині — беруші. Які, певно, сам Папа Римський благословив перед продажем.

Я дивлюся на коробку.
Я дивлюся на стіну, за якою — він.
І в уяві бачу, як він там, з кавою в руках, стоїть біля колонки і, напевно, ще й похитує головою в ритм:
“Grandpa shark, doo-doo doo-doo-doo-doo…”

— ТИМУР, ТИ ВТРАТИВ МІЗКИ??!!

Ніхто не відповів. Тільки ще голосніше вдарив куплет з "Daddy shark".

— Добре, — прошепотіла я сама собі. — Добре. Ти хочеш війни. А я хотіла просто кави й миру.

Я підняла коробку, як святиню.
І пішла на кухню.

Увімкнула кавоварку. Повільно. Демонстративно. Як у фільмі Тарантіно, де героїня ось-ось когось застрелить — тільки замість револьвера в неї еспресо-машина.

Але ні.
Сьогодні я — не мстива богиня хаосу.
Сьогодні я — жінка, яка ігнорує.
(І пише про це своїм подругам у чаті “Шампанське і Травми”)