Розділ 7

Інга

Я лежала на своєму бідолашному надувному матраці, який вже скрипів при кожному подиху, як старий піратський корабель.
Ноутбук на животі, кава — холодна, натхнення — десь на Марсі. І тут…

БУМ-ЦЦЦЦ-ПА-БУМ!

Я різко сіла.

— Це що, блін, Imagine Dragons на стероїдах? — прошипіла я, втикаючись в стіну, наче могла силою погляду її пробити і вдарити його по вухах.

Музика лунала з сусідньої квартири. Там, де живе мій сусід. Мій колишній. Мій колишній-сусід.

Тимур.

Звук гітари пронизував усе. Від мого хребта до останньої клітинки терпіння.

— Ну, все. Мене не зупинити, — сказала я сама собі, зістрибнула з матраца (він, звісно, підло заскрипів на прощання), накинула халат і попрямувала на війну.

З кожним кроком я встигла прокрутити десять варіантів: від ввічливого «Тимуре, будь другом, вимкни цю аудіо-катастрофу», до прямого «ТИ ВПАВ ГОЛОВОЮ НА ДИНАМІК, ЧИ ЩО?!»

Двері відкрив сам винуватець. У футболці без рукавів, шортах і з усмішкою, ніби він не влаштував музичний Апокаліпсис о восьмій вечора.

— Привіт, — сказав він, спокійно, як ні в чому не бувало. — Щось сталося?

— Так. Сталося. — Я всміхнулася. Зубасто. — У мене мозок вібрує. Мене вже несе по хвилях твого "бом-бом-пам-пам". Я живу. Через стіну. Пам’ятаєш? Така концепція: сусіди.

Він нахилив голову, мов той песик, що чує нову команду.

— А що ти робиш?

— Працюю! Я дизайнер! Я проєктую спальню для людини, яка хоче тишу і затишок, а не домашній концерт Rammstein! І знаєш що? Якщо ти вважаєш, що «звук» — це новий спосіб комунікації з колишньою — то ти глибоко...

— ...натхненний, — вставив він з невинним виглядом.

— Натхненний?! — Я роззявила рота. — Я зараз тебе надихну каструлею по голові.

— То візьми дизайнерську, з мідним дном, буде в стилі лофт, — всміхнувся він ще ширше й зробив крок назад. — Щось іще?

— Так. Вимкни. Музику.

— Ой. Я якраз хотів пограти на гітарі. Акустика в цій квартирі — просто вогонь.

— Якщо ти хочеш зі мною грати — бери шахи.

Він підморгнув.

— А як щодо твіста?

Я розвернулася, стиснувши кулаки.

— О, ти ще побачиш, що таке твіст, мій любий. Завтра. Вранці. Сподіваюся, ти любиш несподіванки.

І, з гідністю жінки, що щойно оголосила музичну війну, я пішла.
За стіною знову заграв біт, а я вже відкривала Spotify і шукала плейлист “Death Metal, 5 AM Edition”...

***

Тимур

5:00 ранку.
Не четверта п’ятдесят дев’ять.
Не п’ята одинадцять.
Рівно п’ята нуль-нуль.

Я підскочив у ліжку так, ніби хтось прив’язав мене до дефібрилятора і натиснув: “REANIMATE”.

Гуркіт важкого металу розпанахав тишу, як бензопила ніжне дерево.

“RAAAAAAAAAGHHHHHHH!”

— Що за...?! — прошепотів я хриплим ранковим голосом, витріщаючись на стелю, яка вібрувала, ніби зараз полетить на орбіту.

Growl. Гітара. Барабани. Growl. Ще growl. І ще growl.

Я впав обличчям у подушку, сподіваючись, що це сон. Жахливий, гучний, металевий сон. Але тоді...

СМІХ.

Не просто сміх. Її сміх.

Я вмить підвівся, вийшов босий на балкон і застиг.

На сусідньому балконі, що розділений лише символічною перегородкою, сиділа Інга. У спортивному топі й шортах, ноги на стільчику, в руках велика чашка з написом “#BossBabe”. А поруч — колонка, з якої виривалася металева навала.

І вона… усміхалася.

— Серйозно? — хрипло запитав я.

Вона зробила великий ковток кави і, не повертаючи голови, відповіла:

— О, привіт, сусіде. Прокинувся?

— Це… це кара?

Вона обернулась, хитро примружившись.

— Що ти, ні. Це арттерапія. Музика очищує. А я просто намагаюсь жити в гармонії з простором. От ти вчора створював свою — тепер моя черга.

Я потер лице.

— П’ята ранку, Інго. Це — не гармонія. Це звук апокаліпсису.

Вона розвела руками.

— Можеш подякувати Spotify. Плейлист називається “Metal to Destroy Your Ex”. Думаю, гарно працює.

Я відкрив рота — і закрив. Бо в цю мить вона засміялась знову.
Справжнім, глибоким, дзвінким сміхом, який я чув тисячу разів і все одно не міг забути.

Пахло кавою. І Інгою. Я, як дебіл, вдихнув глибше.

Чорт.

— У тебе є поняття особистих кордонів? — спитав я, намагаючись зібрати залишки гідності, що ще не згоріли в пеклі гітарних рифів.

Вона підвелась, виставила сідниці так, що я мимоволі затримав погляд.

— Є. Але я не впевнена, що вони працюють через тонкі стіни.

Вона вклала каву в долоні, ковтнула й глянула на мене поверх чашки.

— А тепер, якщо ти не проти, я продовжу ранкову практику. Growl — це новий ом.

І вона — без жодної тіні сорому — збільшила гучність.

— Інга! — гукнув я, перекрикуючи “DEATH BLOOD REVENGE”. — Ти — психопатка.

— Я дизайнерка, Тимуре. Але можу бути багатофункціональною, якщо треба.

Вона підморгнула і… зникла в квартирі.

А я стояв, босий, розпатланий, з розривом барабанних перетинок і чітким розумінням однієї простої речі:

Війна тільки почалась.