Розділ 4

Інга

Ранок пахне кавою, пилюкою від коробок і вчорашнім приниженням.
Працювати в новій квартирі — це типу почати нове життя. Але це нове життя почалося зі стогонів за стіною й моїм вухом, притиснутим до стіни.

Так, дуже продуктивно. Молодець, Інго. Терапія йде успішно.

Я сіла за балконний столик, ноутбук — прямо перед носом, кава з корицею в руках.
З балкона відкривався вид на місто — поверх п’ятнадцятий, вогні ще не погасли.
Я вже відкрила макет ванної, як у сусідньому балконі проскрипіли двері.

Не піднімаю голови. Може, той самий чувак, у якого вчора була "ніч любові". І мені пофіг.
Я — камінь. Я — професіонал. Я — зібрана жінка в штанах на резинці, ідеально для фрілансу й плачу за оренду.

І тут... голос.

— ...я ж сказав — подивись знімки. І зроби загальний аналіз. А потім уже пиши в групу. Добре?

Голос.
Чортів. Голос.

Я не могла не впізнати його.
Цей трохи глузливий, спокійний, впевнений. З хриплинкою, яка звучала в моєму вусі, коли я плакала в подушку.
Це не може бути…
Я повільно — дуже повільно — підняла голову з-за ноутбука, наче шпигун у мультфільмі.

І побачила його.
Тимур.
У рушнику, що ледве тримався на стегнах.
З чашкою кави в одній руці, телефоном — в іншій.
На грудях — той самий чортів прес.
Ідеальний. Як з реклами парфумів.
А я в тапках з мишками і зачіскою «вибух на макаронній фабриці».

У мене паніка.
Мозок: бігти!
Тіло: а давай ми спочатку зіграємо в смерть, просто впадемо й зникнемо з реальності.

Я просідаю під стіл, але ногою чіпляю ніжку стільця, той хитається, я падаю, спиною об край столу — бух!
Кава розливається. Я видаю звук, схожий на «Ой-ав-блін!»

— Ви там що, в порядку? — запитує голос із сусіднього балкону.

Я тягнуся, щоб підняти чашку, одночасно пробую виглядати гідно, але виглядаю як після ядерної тривоги.

— Я… я… каву пролила, — бурмочу.

І дивлюсь на нього. Прямо в очі.
І він дивиться на мене.
Його брови повільно піднімаються.

— Інга?

— Тимур?..

Пауза.
Тиша.
Навіть голуби на даху замовкли.

— Ти що тут робиш? — питає він.

— Я тут… живу… — відповідаю, як повна ідіотка. — А ти…

— Я теж. Це моя квартира.

Він кидає погляд на стіну між нашими балконами. На стіну, через яку вчора…
Я майже чую, як і в нього в голові замикає.

— То це ти… була…

— А це ти…

— Ммм… — він кашляє. — Слухай, якесь... дивне перше побачення.

— Це не побачення. Це карма, — бурмочу й втираю щоку рукою.

Ну хоч зуби почистила, уже плюс.

Тимур

Я досі стою в рушнику. А переді мною — Інга.

Моя колишня дружина. Жінка, з якою я будував дім, плани і сварився через те, хто не вимкнув бойлер.
І тепер вона стоїть на сусідньому балконі — в м’ятій футболці, з розлитою кавою на грудях і поглядом, яким можна було б запікати курку на грилі.

— Чудово, — каже вона, не відводячи очей. — Просто феєрично. Мало того, що стіни тут — як папір, так ще й за папером — ти.

Я хитаю головою.

— Я теж радий тебе бачити, Інго.

— Серйозно? Бо в мене — тремор повік і бажання викинути себе з цього балкона.

— Не варто. П’ятнадцятий поверх — прибиральники не подякують.

— Дотепно, — зиркає. — Або ти з’їжджаєш. Або я.

— Я переїхав сюди ще п’ять місяців тому.

— Ну а я — вчора.

— Тоді вітаю в пеклі. Місця зліва.

Вона склала руки на грудях, і її футболка ще більше натягнулась — не туди дивишся, Бистров, не туди…

— Я заплатила за оренду на три місяці наперед, — каже вона, стискаючи щелепу. — І здаватися не збираюсь.

— І я теж. Власник — мій друг. До речі, хороший хлопець. Не дуже щасливий у шлюбі, але…

— Стоп! — вистрілює вона. — Ти реально зараз мені розповідаєш любовні історії своїх знайомих?

Я зітхаю.

— Ти просто перша, хто кричить на мене до кави. Це неетично. Я тільки-но прокинувся.

— А я — тільки-но оглухла від твоїх нічних кульмінацій.

— Ти слухала?

— СТІНА! — вона вказує пальцем. — ЦЯ тонка. Я не слухала. Я була змушена. Там було… це було як порнхаб у 4К, тільки з живим ефектом.

Я розгублено почухав потилицю.

— Вибач?

— Не вибачайся. Просто... будь тихіше наступного разу. Хоча, судячи з її стого… — це не твоя сильна сторона.

— Ти ревнуєш?

Вона зависає. Очі звужуються.

— Я? До тієї Юлі в твоєму ліжку?

— Ти знаєш, як її звати?!

— Ну, вона кричала досить чітко. Я, між іншим, працювала над проєктом! А тут — гімн оргазму!

— Так ти таки слухала.

— Блін, Тимур, я не хочу жити за стіною від твоїх еротичних серіалів. Я не телебачення!

— Ну, ти завжди була більше стрімінгом… — бурмочу я.

Вона зиркає на мене так, що я майже відчув, як в мене заворушилась селезінка.

— Тобто, ти реально не збираєшся переїздити?

— Ні. Це моя квартира.

— І моя. Тимчасово.

— Ну от і живемо. Весело. Без обіймів. Без сніданків. Просто ти — стіна — я.

— Фантастика, — шепоче вона. — Прямо серіал «Мій колишній за гіпсокартоном».

— Назва топ, — сміюся я. — Давай так і назвемо чат сусідів.

Вона зітхає, потім бурмоче щось на кшталт "Піду, бо ще заплачу", і заходить назад у квартиру, грюкнувши дверима так, що з мого балкона злетіла чашка на підлогу.

Я дивлюсь на каву, що розлилася на плитці, і думаю:
От чорт. Це буде цікаве співіснування…