Розділ 2

Тимур

Ножі мають бути ідеально наточені.
Так само, як плани на день. Розклад. Лінії надрізу. Відповіді. Жести. Вираз обличчя.

Все — точність.
Все — під контролем.

Коли я входжу до операційної, асистентка вже подає мені рукавички.

— Готові? — питає вона.

— Завжди, — відповідаю.

Через хвилину я вже під світлом ламп, що нагадують мені зали допиту — тільки тут я не вибиваю зізнання, а даю нове життя.
Жінка, яка лежить на столі, хоче нові груди. Третій розмір, анатомічна форма, «щоб було красиво, але не вульгарно».
Мені байдуже, як вона це пояснила. Я просто зроблю — ідеально.
Я завжди роблю ідеально.

Після операції я знімаю рукавички, знімаю маску, мию руки.
Іду до кабінету. Іще два прийоми — потім консультація з журналісткою, яка хоче “щось нове, щось для себе, щось… ну, ти ж знаєш”.
Так, знаю.

Я відкриваю ноутбук, занурююсь у плани, коли двері відчиняються — без стуку.

— Ти знову сам ведеш графік на два тижні вперед? — голос батька звучить рівно, але я вже чую в ньому: зараз буде “розмова”.

— У мене свої пацієнти. І свої результати.

— Тимуре, клініка не тримається на одному хірургові. Ми створили команду. Чому ти не делегуєш бодай щось?

— Бо не довіряю “бодай комусь”.

— Але ти вигориш. Це не марафон. Це — бізнес. І ще — життя.

Життя. Цікаво, ти це згадав до чи після того, як ми з мамою прожили поряд десять років, не сказавши одне одному нічого живого?

— У моєму житті все під контролем.

— Але не все має бути під контролем, — додає батько, вже м’якше. І дивиться на мене так, ніби хоче ще щось сказати. Але не каже.
Він виходить.

Валентин Іванович. Хірург-батько. Людина, яка знає, як врятувати обличчя, але не завжди знає, як говорити з сином.

Я розпрямляю плечі. Повертаюсь до екрану.
У розкладі — ще чотири зустрічі. Потім ніч.
І, можливо, клуб.

Єдине місце, де я нічого не контролюю. І де, зрештою, можу втратити себе на кілька годин у чужих руках, чужому тілі, чужій тиші.

Але зараз — ще пацієнти.
Ще холодні інструменти.
Ще ролі, які я вивчив досконало: хірург, син, ідеальний чоловік, якого не треба рятувати.

Тільки не запитуйте, що під маскою. Бо я сам уже не зовсім певен.

***

Світло в клубі — м’яке, приглушене, як пам’ять про щось заборонене.
Музика — глибокі баси, що пробирають крізь ребра.
Жінки в коротких сукнях, чоловіки в сорочках, які вже наполовину розстебнуті.
Все тут пахне алкоголем, потом і сексом. У правильних пропорціях.

Я беру віскі. Без льоду. Мені не треба охолоджуватись. Навпаки.
Я хочу згоріти. Хоча б на кілька годин.

Вона — зухвала. Червоні губи, прямий погляд, довгі ноги.

— Ти не схожий на тих, хто приходить сюди за фліртом, — каже вона.

— А на кого я схожий?

— На того, хто приходить з точним планом.

Я усміхаюсь.

— Іноді план — просто розслабитись.

— Без прелюдій?

— Без зобов’язань.

Її звати Юля. Модель. Або колишня. Або просто любить так казати.
Мені байдуже.
Вона красива.
Вона точно знає, чого хоче.
І ми говоримо однією мовою — тією, де слова не головне.

Її пальці — на моїй потилиці ще до того, як ми закриваємо двері квартири.
Поцілунок — голодний. Майже жорсткий.
Ми не говоримо. Ми діємо.

Ми падаємо на диван. Моя сорочка летить на підлогу. Її сукня — теж.
Шкіра до шкіри. Подих до подиху.

Вона скидає туфлі, обвиває ногами мої стегна.

— Ти хороший, — каже вона шепотом.

— Я ще не починав, — відповідаю.

Мої руки — на її талії. Губи — на ключиці. Її спина вигинається, коли я торкаюсь язиком лінії між грудьми.
Ми ковзаємо крізь хвилі напруги.
Мовчки.
Дика гармонія двох тіл, що не питають дозволу.

Коли вона стогне, я затискаю її долонею рот — граємо гру на межі.
Вона не протестує. Навпаки. Її очі блищать.

Її рухи — різкі, впевнені, швидкі. Вона не хоче романтики. Вона хоче — тепер.
І я віддаю.
Я входжу в неї, і вона кусає губу.
Ритм задаємо удвох.
Піт. Подих. Напруга. Розряд.

Коли все закінчується — вона лежить поруч, дивлячись у стелю.

— Ти гарно тримаєш себе в руках, — каже вона.

— Я просто не звик відпускати.

Вона усміхається.

— Ну… може, час навчитись.

Я не відповідаю. Просто дивлюсь на стіну.
За нею — ще одна квартира.
І я не знаю, що вона мені готує.