Розділ 1

Інга

У роті — наче переночувала чужа миша.
Голова — як після внутрішнього землетрусу.
І все тіло протестує проти факту існування.

— Добрий ранок, люба, — лунає голос мами з кухні. Ніжний, теплий. Надто теплий. Це завжди насторожує.

Я мружусь, намацую телефон. 9:42.
Чорт.

Здається, вчора я говорила з подругами про свободу, сексуальність і... щось про голих чоловіків на яхті. Каріна навіть пропонувала злітати в Ібіцу. Я погодилась. І сміялась. І, схоже, ще щось обіцяла Ані — якесь літературно-еротичне партнерство.

Класика. Вино + подруги + ніч у мами = катастрофа.

Я сповзаю з дивану, замотана в плед, як у кокон. Волосся збилось в щось схоже на пташине гніздо. Ногами намацую тапки з єдинорогами, які мама купила «щоб тобі було веселіше прокидатись».

— Я приготувала тобі м’ятний чай, вівсянку і кілька запитань, — каже вона з тією фірмовою посмішкою, яку зазвичай бачать її пацієнти перед тим, як розплакатись.

— Мам, давай просто чай. І мовчання.

— Мовчання — це теж відповідь, доню.

— Мам.

Вона сідає навпроти з чашкою в руках. Волосся ідеально укладене, блузка випрасувана, обличчя свіже, як реклама серуму.
А мені здається, що я помираю від легкого вина і тяжкого самокопання.

— Ти уникала близькості в стосунках з Тимуром через страх повторити мій сценарій, — починає вона м’яко.

— Мам.

— І твій сарказм — це форма захисту. Але ж тобі все одно болить, правда?

Я ставлю чашку. Повільно.

— Мам. Я тебе дуже люблю. Але якщо ти ще раз скажеш слово “близькість”, я закриюсь у ванній з пляшкою просекко.

Вона посміхається. Мовчить. Це найстрашніше.

Я встаю, дивлюсь на себе в дзеркало.
Навіть у такому стані — я гарна. У розтягнутій футболці, без макіяжу, з мішками під очима. Але в мені є щось живе. Щось, що не хоче більше бути тут. У цій ролі. У цій квартирі. У цьому безкінечному сеансі.

— Я переїжджаю, — кажу раптом.

— Куди? — Спокійний тон, але в погляді — мікропаніка.

— Квартиру мені знайде рієлтор.

— Це імпульсивно.

— Це — необхідно.

— Це втеча.

— Це початок.

Мама мовчить. Трохи засмучена. Але всередині — погоджується. Вона ж психотерапевт. Вона завжди знає, коли пацієнт готовий вийти з кабінету.

А я вже давно стою на порозі.

Через кілька годин — я вже з рієлтором у ліфті новобудови в центрі міста.
Тут пахне новим ремонтом, амбіціями і... можливостями.

— Вам сподобається. Дуже світла квартира. Простора. Без сусідів з дітьми. Стіни — капітальні. Ніхто не заважає.

— Ідеально. Я люблю тишу, — кажу. І сміюся про себе.

Іронія долі ще навіть не почала розігріватись…

Квартира №55.
П’ятнадцятий поверх.
Ключ клацає в замку, і я ступаю всередину, як у нове життя. Буквально.

Рієлтор — Катя — надто енергійна, як на мій похмільний стан. Високі підбори, блискуче волосся і голос, що звучить так, ніби вона веде ранкову програму на радіо.

— Ну що, готові побачити свою маленьку імперію незалежності? — каже вона, обертаючись з грайливою усмішкою.

Я мовчу, але в голові проноситься:
Тільки не питайте про «енергетику простору», бо я ще не до кінця оговталась від психоаналізу мами й вина Каріни.

— Заходьте.

І я заходжу.

Перше, що бачу — вікна до підлоги.
Скло тягнеться майже до стелі, і місто вривається всередину, як коханець зранку, не питаючи дозволу.
Вогні, бетон, висота, рух, шум, якого не чуєш — ідеальний краєвид, щоб забути, що ти колись ридала в душі через чоловіка з ідеальним пресом і холодним серцем.

— Вид тут, звісно, фантастичний, — додає Катя. — А балкон! О, вам точно сподобається. Там уже стоїть столик. Сусід поставив такий самий — мабуть, дизайнер? Можна зранку каву пити, вечорами — вино. І чоловіків!

Я іронічно посміхаюсь.
Чоловіків я вже замовляю тільки по спеціальній підписці. І з умовами конфіденційності.

— Ліжка поки немає, але решта — все є. Нова кухня, нова сантехніка, духова шафа, в якій ще не пекли нічого грішного.

Я оглядаю простір.
Кухня — біла, лаконічна. Плитка під бетон. Стеля висока.
Жодного зайвого кольору. Жодної пам’яті.
Ідеальне полотно для нової Інги.

— Вам подобається? — питає Катя, клацаючи каблуками по паркету.

— Так, — відповідаю я. — Тут... дихається.

— Тоді оформлюємо?

— Оформлюємо. І навіть без ліжка. Я переживу пару ночей на матраці.

— З матрацем чи без — головне, щоб були мрії, — сміється Катя.

Так, Катю. Мрії в мене є. І деякі з них — категорично не для маминих вух.

Я виходжу на балкон.
Він відкритий, просторий. Легкий вітерець грається краєм моєї сукні.
Поруч — ще один балкон. Такий самий. Столик, крісло.
Але порожньо. Тиша.

Я закриваю очі, вдихаю.
У голові ще вирує нічна вечірка, обличчя Каріни, голос Ані, смак вина. І десь глибше — образ чоловіка, якого я намагалась забути.
Забути — не значить перестати кохати. Але ж ми тепер живемо окремо, так?

Я у своїй квартирі.
З видом на свободу.
І жодної думки про колишнього.

Що ж… поки що.