Глава 3

Як виявилося, ми живемо в одному будинку, до того ж наші квартири знаходяться одна навпроти іншої. Хах, от тобі й невдалий жарт долі. Дівчина, виявляється, живе тут уже кілька років, а я її тільки сьогодні вперше побачив. 

— Мило тут у тебе, — кажу, коли ми заходимо на кухню. — Видно, що зроблено зі смаком. Ти сама живеш?

— Так, сама. І дизайн розробляла сама. А навіщо мені хтось? — відповідає Евеліна й паралельно ставить чайник. 

— Ти знаєш, я теж сам живу, але щось це не дуже мені подобається.

Не знаю чому, але чомусь хочеться відкритися цій новій знайомій. Чомусь її голос змушує моє тіло вкриватися мурашками. 

— Інколи краще бути самому, аніж з тими, хто завдає тобі болю. Ти так не думаєш?

— Тебе хтось образив? — питаю те, що одразу спало на думку.

— Т-так… 

— Можеш не розповідати, Евеліно. Я… розумію, що тобі боляче це згадувати.

— Ну чому ж боляче? Я пропустила це через себе й пережила. Можливо, коли я розповім тобі, то мені стане легше.

— І ти готова отак розповідати першому-ліпшому свої таємниці й переживання?

— А ти не хочеш мене вислухати? — благально заглядає в очі, намагаючись віднайти там розуміння. І я їй його дам. Може, і мене хтось колись так само зрозуміє.

— Я готовий, — стверджувально киваю, і дівчина починає свою розповідь. 

— Знаєш, з самісінького дитинства я жила так, ніби й не жила. Батьки пили, дебоширили… і навіть мені часто діставалося на горіхи. Я хотіла якнайшвидше вирости і втекти кудись далеко, на край світу. Мама постійно кричала, що я непотріб… сміття, якому давно місце на смітнику. А батько… щоразу він нагадував, яка я сволота, бо погубила їхнє з мамою життя. 

Коли мені лишень виповнилося вісімнадцять, я кулею вилетіла з батьківського будинку. Мама тільки раділа, що я нарешті поділася з поля їх зору, хоча навіть тоді, коли жила з ними, то дуже рідко бувала вдома.

Часто ночувала у подруг — їх батьки шкодували мене й залишали у себе на ніч. Годували, вкладали спали… Робили все те, чого так й не спромоглися зробити мої батьки. 

— Евеліно… мені шкода, справді, — слова давалися важко, але я мав витиснути хоча б щось із себе. 

— Не потрібно мене шкодувати, Владе. Це те, чого я не потребую зараз, повір. Моє життя тепер — зовсім не те, яким було кілька років тому. 

— Я радий, — гірко усміхнувся і зрозумів, що мої проблеми порівняно з історією Евеліни —просто дрібниця. Тим паче, що минуло уже два роки.

— Спасибі. 

— А що було після того, як ти поїхала геть від батьків? Вони тебе не шукали?

— Ти що, смієшся? — хмикнула дівчина. — Та вони тільки раділи, що здихалися мене. А стосовно того, що було далі… ну тут знову допомогли батьки моєї подруги. Вони влаштували мене в училище. Школу, дякувати богу, я закінчила на відмінно, тому проблем тут не було.

В училищі мені надали гуртожиток і паралельно роботу. Тут знову ж таки допомогли батьки подруги. 

— Хороша в тебе подруга, Евеліно. 

— О, так. Вона в мене ще той вогник, фору дасть будь-кому.

— А на кого ти навчалася, до речі?

— Моя професія, до речі і робота також, пов’язані з комп’ютерами. Там важко зрозуміти, але якщо в двох словах, то я створюю програми і продаю їй за чималі кошти. 

— Круто, я б ніколи не подумав, що така тендітна дівчина працює у такій сфері. 

— Та ти навіть не уявляєш, наскільки я занурена у цю справу.

— Що ти маєш на увазі? — я здивований таким словам дівчини, адже вона геть не схожа на “хакера” чи “айтішника”.

— Не зважай. Хоча… зараз я тобі покажу. 

Дівчина дістає з кишені своїх джинсів телефон останньої моделі і, зробивши кілька маневрів, швидко набирає текст. 

— Ну ось, власне, те, чим я люблю займатися у вільний час. 

— І що це озна… — та договорити я не встиг, бо на мій телефон прийшло сповіщення. Написала Елі! 

“Ти ще тут? Не забув про мене?”

Прочитавши це повідомлення, усміхнувся і вже хотів написати відповідь, але раптом мене осяяло! Тільки що Евеліна надіслала комусь лист, а мені щойно прийшло повідомлення від Елі. То, значить…

— Ну привіт, Елі, — звернувся я до дівчини, а вона завмерла на місці й здивованими очима витріщалася на мене. 

— Звідки ти…

— Звідки я знаю, що ти Елі? — глузливий смішок втримати не вдається. — Ось, дивись, — і просто-таки тикаю в її обличчя повідомлення, яке ж вона сама щойно написала. 

— То ти і є той самий Влад? — розгублено запитує і блукає очима по моєму тілу. 

— Так, той самий Влад, з яким ти спілкувалася цілих два роки. Той самий Влад, який сьогодні вирішив порвати з усім. Це я, Елі… 

Я відчував, що у мені живе образа, але нічого з цим зробити не міг. Цікаво, з чого б це? По суті, дівчина нічого такого мені не зробила, щоб я отак поводився з нею. 

Так, вона не хотіла відкриватися мені, але це все одно не дає мені права отак з нею розмовляти. Аби ще більше не наробити дурниць, вирішую, що пора йти додому і вже так добре все обміркувати.

— Вибач, — витискаю з себе. — Побачимось пізніше, — і йду, тихенько зачинивши за собою двері.