Глава 2

Сьогодення

— Ти хочеш знищити те, що ми так старанно будували цілих два роки? Владе, але це нечесно, зрозумій.

Прочитавши ці рядки, я розумів, що таким чином роблю дівчині боляче, але інакше просто не можу. Поки у моїй голові думки скакали одна поперед одною, я виводив своє повідомлення.

Знав: саме цими словами, цим повідомленням зроблю їй боляче настільки, що частинка цього болю передасться й мені. 

— Елі, а чого ти від мене хочеш? Щоб я й надалі губив своє життя поруч з тобою? Хочеш й надалі мовчати, хто ти така? Я так не можу! Не можу! Як я можу жити у якійсь невідомій павутині? За два роки ти й словом не обмовилася про своє життя, словечком!То що накажеш робити далі?

— То, значить, ти губиш своє життя поруч зі мною. Владе, я… відпускаю тебе. Мені боляче, але попри усе хочу, щоб ти був щасливий. Хочу, щоб ти знову радів життю, як і тоді, два роки тому, коли… коли твоя дівчина була жива. Але знай: я завжди рада тобі допомогти. А тепер прощавай! Я не хочу псувати твоє життя.

— Зачекай, зачекай, Елі! Я не те мав на увазі, ти ні в якому разі не псуєш мені життя. Просто… я хочу перепочити, дати відпочинок нашому спілкуванню, щоб зрозуміти: потрібно це нам, чи ні?

— Владе. я даю тобі цей час. Бувай!

І вийшла з Мережі…

Ох, чорт, Владе! А що ти хотів отримати у відповідь? Сам розірвав ці зв’язки, а тепер плачеш за втраченим? Якщо вже й зробив помилку, то зумій гідно її виправити. 

Точно! Треба виправити все! Але… але як? Як виправити, якщо я нічого не знаю про дівчину, окрім її імені? От же ж ідіот, за стільки часу навіть не спромігся адресу її дізнатися. 

Минуло вже півтори години, а Елі так і не з’являлася в Мережі. Це було… незвично. 

Незвично стільки часу бути без тієї, якою дихав, якою марив. І що тепер? Що робити? Мабуть, нічого… Так, треба прийняти, як належне. Піти подихати свіжим повітрям, чи що?

От так й зроблю.

Коли вийшов на вулицю і вдихнув ковток свіжого повітря, ніби заново народився. Повітря приємно лоскотало ніздрі й обвітрювало шкіру. Треба ж, а це так неймовірно — знову відчувати запах життя.

А це я лише з будинку вийшов. 

Ступив крок — і в обличчя війнув теплий вітерець. Чорт, як же ж приємно! Ноги чомусь самі понесли мене у бік місцевого парку, що знаходився за кілька кроків від моєї багатоповерхівки. 

Діти радісно бігали навколо, старенькі бабулі обговорювали чергову сусідку на лавочці. Треба ж, стільки прекрасного навкруги, варто лише озирнутися й помітити. 

Я мимоволі посміхнувся сам собі й не помітив, як замилувався цією картиною. Ну як дитина, чесне слово. 

— Ой, вибачте, будь ласка. Я випадково, — почув приємний жіночий голос і обернувся. А ще відчув, як у ногу щось бризнуло.

— Що, перепрошую? — запитально вигинаю брову і здивовано витріщаюсь на дівчину, яка стоїть й дивиться на мене прямим поглядом.

— Я не хотіла вас вимастити, — і опускає погляд на мої штани. Як виявилося, тепер вони були у багнюці. Та поки я намагався зрозуміти, що й до чого, незнайомка продовжила: — я мене просто пакет з яблуками порвався. От вони попадали в калюжу й бризки потрапили на ваші штани. Я… я все відшкодую, не хвилюйтеся.

— Та забий, — байдуже махаю рукою й легенько усміхаюся. — Це дрібниці порівняно із тим, які сюрпризи нам готує життя. 

Дівчина здивувалася, це було видно по виразу обличчя, яке витягнулося після моїх слів.

— Тоді давайте хоч чаєм напою вас, — швидко випалила. — Ну, це на знак вибачень за зіпсований одяг, — швидко додала. 

— Отак без застережень впустите незнайомого чоловіка до себе у дім? Сміливо! — хмикаю, а натомість отримую насмішливий погляд дівчини. 

— а з чого ви вирішили, що я буду кликати вас до себе додому? Попити чаю можна і у кафе, — переможно дивиться в мої очі, а я аж рота розкрив від здивування. 

— Ну тоді один-один, крихітко, — мило усміхаюся. — Мене Влад звати, — і простягаю руку для знайомства. 

— Дуже приємно познайомитися, Владе, — тягне і свою руку. — А я Евеліна. То що, йдемо пити чай?

— Ну тоді обирай кафе, я пригощаю. 

— Ну, припустімо, стосовно кафе я невдало пожартувала, — відповідає і заливається сміхом. — Дякувати небесам, у мене вдома ще є чай… і до чаю. То як? Згоден на мою пропозицію?

— Ну якщо ти запрошуєш, то я залюбки, Евеліно, — спеціально наголошую на її імені. Гарне воно у неї, до речі. — Але спершу зберемо твої яблука.