18

— І він тоді пішов?  — Олесь замислено малював у записнику якісь візерунки.

 — Аби ж то, — Лілія похитала головою. — Спершу намагався мене переконати, що я роблю з мухи слона, що він говорив зовсім не про мене, а про якусь свою троюрідну сестру, з якою в нього майновий спір за квартиру покійної родички, і він мав на увазі, що відсудить свою частку…

 — І ви йому повірили?

 — Якщо чесно, я зрозуміла, що з самого початку йому не довіряла… Він брехав усюди і в усьому. Постійно розповідав якісь історії, щоразу нові. Знаєте, коли людина говорить правду, то вона час від часу повторює одне й те ж саме, а він ніколи не повторювався. Так, ніби боявся, щоб я не зловила його на котрійсь неправдивій деталі. Як з тією Світланою, з якою він жив у цивільному шлюбі, і яка нібито наклала на себе руки. Я ще до нашої сварки, але вже після того, як почула ту історію, запитала його, що стало зі Світланиною квартирою, а він сказав : “Не знаю, там були якісь спадкоємці, я до того не втручався, ми ж не були офіційно одружені”. І так було завжди, коли я намагалася згодом уточнити деталі тієї чи іншої його розповіді — він відказував: “Я  точно не пам’ятаю” або “Та це несуттєво”. Я якось тоді не звертала уваги, хіба трохи ображалася, що він не хоче бути зі мною відвертим. А тепер я думаю — він боявся заплутатися у своїй брехні, може, й сам не пам’ятав того, що наговорив мені раніше. 

 — Зрозуміло, — кивнув Олесь. — Отже. ви продовжували жити разом?

 — Лише як сусіди, —  сказала Лілія, нервово розправляючи пояс своєї сукні. — Розумієте, він почав бити на жалість, мовляв, йому зовсім немає куди йти у цьому місті, він не має ні друзів, ні знайомих …

 — Це правда, як ви гадаєте?

 — Не знаю, він жодного разу не приводив до квартири гостей. Але принаймні один друг — Хасан — у нього точно був. Я так і сказала — хай іде до нього, на що Стас відповів, що не може надокучати Хасану й Мілі, бо в них нещодавно народилася дитина. Тоді я запропонувала йому орендувати іншу квартиру. Він сказав, що так і зробить, але на те, щоб знайти нове житло, яке б його влаштовувало, потрібен час, а він уже заплатив мені за місяць уперед, тож має право цей період часу жити в моїй квартирі.  Я запропонувала повернути йому гроші, аби він з’їхав негайно, але Стас сказав, що знає всі закони, і в нашому з ним договорі прописано, що про виселення орендаря власник квартири має попередити за місяць наперед. 

 — І що було далі? — спитав Олесь.

 — Коли він став махати в мене перед носом паперами, я здалася. Якщо чесно, я підписала ту угоду, не читаючи. Він сам її мені підсунув ще тоді, взимку, коли просився до мене на квартиру. Сказав, що все має бути законно оформлено, аби в мене не було проблем із податковою. Приніс роздрукований бланк, сказав, що це типова угода, тільки треба внести свої дані. Я записала свій номер паспорта, прізвище, ім’я  та по-батькові, поставила підпис в кінці. А те, що було надруковане на бланку, не читала. Тепер глянула — а там дійсно був пункт про те, що власник квартири не може виселити орендаря, не попередивши заздалегідь, за місяць. 

 — Дуже необачно  — підписувати будь-які документи, не прочитавши їх, — зауважив Олесь.

 — Тепер я це знаю…

***

Отже, Стас продовжував жити у її оселі, але просто як квартирант. Тобто, фактично вони повернулися до того становища, з якого розпочалася їхня історія. Кожен намагався якомога менше потрапляти на очі сусідові. На вихідні Стас більше не залишався у місті, а їхав до батьків. Він залишав їй гроші та сплачені рахунки, але жодних записок більше не писав. Так підійшов до завершення відведений на пошуки нової квартири місяць, але Стас і не думав вибиратися. 

В останній день ( це був четвер) Лілія таки зловила його на кухні. 

 — Ну що, ти знайшов собі нове житло? — спитала в лоб.

 — Я працюю над цим, — він узяв чашку з чаєм та бутерброд і спробував її обійти та сховатися в своїй кімнаті, але дівчина перегородила йому шлях до відступу, зупинившись у дверях.

 — Сьогодні останній день місяця, згідно угоди, ти маєш звільнити помешкання.

 — Ну Лілю, будь людиною, увійди в моє становище, — роздратовано промовив він. — Я не можу знайти такий варіант квартири, який би мене влаштовував на сьогодні. Всі або знаходяться в чорта на рогах, або геть убиті, або господарі просять за оренду шалені гроші. Як тільки трапиться щось підходяще — я з’їду в той же день. 

 — А як з оплатою?

  Він дістав із кишені джинсів гаманця:

 — Я плачу за цей місяць наперед, коли з’їду раніше, то повертати різницю не треба. Хай це буде мій тобі подарунок.

 — До речі, про подарунки. — вона простягнула йому обручку. — Забери її, будь ласка.

Стас мовчки узяв прикрасу, глянув на неї з-під лоба та сховався у своїй кімнаті. 

Лілія зітхнула. Їй набридло жити в атмосфері напруженого очікування і прихованої ворожнечі. Проте якби вона знала, що все це було тільки квіточками, а ягідки — ще попереду...