16

Вони добре посиділи, наговорилися, насміялися. Після того, як святкові страви були з’їдені, а вино допите, Лілія пішла на кухню мити посуд, а Олена попрямувала в ванну кімнату, бо хотіла вимити голову і прийняти душ. Завтра вранці  вона вже збиралася додому, адже не могла надовго залишати хвору матір. 

Стас приєднався до Лілії і заходився їй допомагати — витирав тарілки, чашки, ложки та виделки і розкладав їх на відведені в кухонній шафці місця. 

У Лілії був хороший настрій. Напередодні вона тривожилася, чи знайдуть спільну мову її хлопець та краша подруга, навіть уночі погано спала через це. Але всі її страхи виявилися марними. Стас був сама люб’язність, а Олена, здавалося, була ним зачарована. 

 — Треба купити тобі посудомийку, — сказав Стас, витираючи останню тарілку. — Шкода твоїх гарненьких ручок, та й взагалі, краще витратити час на щось приємніше.

 — Наприклад? — вона лукаво усміхнулася.

 — Я б тобі показав, та, шкода, ми не одні вдома, — усміхнувся Стас, беручи її долоню в свою та прикладаючи до губів.

А вже за мить він підняв голову та спитав:

 — А де твоя обручка?

Лілія глянула на свою руку, яку все ще тримав Стас.

 — Я зняла її і поклала в кімнаті на серванті. Шкода було мити в ній посуд, ще потьмяніє, або камінець випаде, і я не зможу його знайти…

 — Гаразд, зараз я її принесу, — він чмокнув її у щоку та пішов до вітальні.

Лілія тим часом поставила чайник, дістала з холодильника торт і цукерки. Зараз Олена та Стас приєднаються до неї, і вони будуть чаювати.

Стаса щось довгенько не було. Потім він повернувся, але з порожніми руками, без обручки.

 — Я не зміг її знайти, — знизав він плечима. — На серванті порожньо. Позаглядав ще в інших місцях, де б ти могла її залишити — але не побачив.

Лілія відчувала вину перед ним. Це ж треба — Стас витратив чимало грошей, придбав їй такий символічний подарунок, а вона, розтелепа, поклала обручку і не пам’ятає де…

 — Є у мене ще одна версія, де вона може бути, — раптом сказав Стас. — Почекай, я зараз прийду.

За мить він повернувся на кухню з червоною косметичкою в руках.

 — Стривай, Стасе, але це не моя, — сказала Лілія. — Ти переплутав. Це косметичка Олени. Занеси її назад.

 — Ні, я нічого не переплутав. — промовив чоловік. — І зараз ти в цьому переконаєшся.

Він відкрив “блискавку” на косметичці — і висипав на стіл її вміст. Раптом серед помад, туші та пудрениці щось блиснуло. Лілія простягнула руку і взяла цей предмет. Її обручка! Але як вона опинилася у Олениних речах?

 — Це, мабуть, якась помилка, — невпевнено промовила вона. — Олена, може, розклала косметику на тому ж серванті, коли робила макіяж. А потім усе згорнула механічно, і обручку теж.

 — Але ж макіяж вона робила вранці, а обручку ти зняла тільки що, перед тим. як мити посуд, — слушно зауважив Стас.

 — Ти думаєш, що…? — вона не договорила, такою неприємною і навіть огидною була їй ця думка.

Ні, Олена не могла холоднокровно вкрасти її обручку! 

 — Я заходив до вітальні, коли вона збиралася йти в душ, — сказав Стас. — Ця косметичка лежала на столі. Побачивши мене, твоя подруга миттю підвелася, схопила косметичку і сховала до сумки. Ще й почервоніла при цьому. Але я подумав, може, вона просто мене соромиться. Насправді ж вона боялася, що я дізнаюсь про крадіжку, побачу у неї твою прикрасу.

Лілія не знала, що відповісти. Вона почула, як двері ванної кімнати відчинилися, Олена вийшла звідти, на ходу зав’язуючи пояс халата та мугикаючи під носа веселу пісеньку.

Дівчина швидко схопила косметичку і сховала під стіл.

***

 — Ви не сказали  подрузі, що знайшли  свою обручку серед її речей? — перепитав Олесь.

Його список фігурантів поповнився іще одним ім’ям — “Олена”.

 — Я так і не змогла їй про це сказати, — похнюпилася Лілія. — І Стаса попросила не признаватися, що він усе знає. Я тихенько, коли Олена пішла в туалет, поклала косметичку на місце. Наступного дня вона сіла в автобус і поїхала до свого міста. Я ж зітхнула з полегшенням. Тепер мені було неприємно її бачити, і я стала її уникати.

 — А вона поводилася як завжди?

 — Саме так, — Лілія поглянула на нього з почуттям обурення на обличчі. — Уявляєте, їй вистачало нахабства щебетати і посміхатися до мене, як завжди, і ні один м’яз не здригався на її  обличчі, коли вона дивилася мені в очі. Більше того,  вона побачила обручку знову в мене на руці, але ніяк не видала себе. У людини просто залізні нерви і повна відсутність совісті! 

“Або ж вона гадки не мала про зникнення, а потім появу обручки, — подумав Олесь. — Так, історія дійсно якась чимдалі, тим химерніша…”