12

— Отже, саме тоді у вашій квартирі почали коїтися незрозумілі речі? — уточнив Олесь, роблячи позначку в своєму блокноті.

— Я не знаю напевне… Може, тоді все мені лише здалося? Але однозначно скажу — ця чортівщина почалася ще тоді, коли Стас був живий. Але не припинилася після його смерті…

— А чому він помер? 

— Це досить заплутана історія, не знаю навіть, з чого почати…

— Тоді давайте ви просто будете продовжувати розповідати про все, що відбувалося з вами, не пропускаючи жодних подробиць. Навіть якісь дрібниці можуть виявитися дуже  важливими.

— Я зрозуміла, — кивнула Лілія. — Тоді, мабуть, треба розповісти про Стасову маму.

— Так, я уважно слухаю. Він познайомив вас із своїми батьками?

— Спершу з мамою. Ми зустрілися у лікарні…

***

Той тиждень минув спокійно, без особливих пригод. Наступної п'ятниці, відпираючи двері своїм ключем, Лілія побачила тоненьку смужку світла під дверима кімнати Стаса. Отже, він не поїхав додому. 

Вона натиснула на вимикач у передпокої і поглянула на себе в дзеркало. Виглядала добре, хоч і була втомлена після робочого дня та години, проведеної в маршрутці. 

Цієї ж миті двері у Стасову кімнату відчинилися, і він власною персоною  з'явився на порозі. 

— Привіт! — Стас підійшов ближче і поцілував дівчину у щоку. — Як доїхала? Мабуть, хочеш помитися з дороги? Набрати води в ванну?

Лілії стало аж незручно від такої підкресленої турботи.

— Дякую, не турбуйся, я сама наберу, — швидко промовила вона. — А ти не вибрався до батьків на цьому тижні?

— Так, я залишився, щоб подбати про маму, — він виглядав дещо засмученим. — З нею стався гіпертонічний криз, лікарі підозрювали загрозу інсульту, тож її поклали до неврологічного відділення. Я залишився, щоб провідувати її, приносити поїсти. Бо годують у лікарні, чесно кажучи, не дуже. А батько не може часто приїздити, на ньому домашнє господарство.

— У них багато різної живності? — поцікавилася Лілія.

— Та так, дрібнички… Трохи курей, кілька гусей, коза і двоє поросят. І ще гектар городу, хоч я й переконував їх від цієї "панщини" відмовитися…

— Мабуть, твоїй мамі треба передати щось смачненьке, — Лілії захотілося його підбадьорити. — Я можу зварити супчику. Ще купити кисломолочного сиру, додати цукру, сметанки. Приготувати узвар — в ньому багато корисних мікроелементів.

— Власне, я сам можу покуховарити, не переймайся, — Стас узяв її за руку, провів на кухню й посадовив на стілець. — Але твоя допомога все ж знадобиться.

— Кажи, що від мене потрібно. Може, грошей позичити на лікування? 

Їй здалося, чи справді на обличчя Стаса при цих словах набігала легенька хмарка?

— Ні, Лілечко, дякую. Гроші в нас є, а ще закордонні родичі обіцяли допомогти. Я… просто не знаю, як це сказати, щоб ти не образилася…

— О господи, що ти знову такого накоїв? — Лілія дивилася на нього з подивом.

— Та ні, нічого… Просто, — він трохи знічено усміхнувся. — Тоді, коли ти погодилась зустрічатися зі мною, я дуже зрадів. І на радощах проговорився мамі, що у мене знову є дівчина. Мама так зраділа, не могла натішитися мною. Увесь час запитувала, коли ж ми плануємо одружитися?

Лілія зробила круглі очі.

— Ти це серйозно?

— Ні, звичайно, я їй сказав, що не варто підганяти події, адже ми ще тільки-тільки познайомилися. І все таки вона дуже хотіла побачитись із тобою.

— А ти сказав "знову", то в тебе вже була дівчина?

Несподівано Стас насупив брови.

— А що таке? — невдоволено промовив він. — Адже і в тебе був хлопець, ви навіть жили разом, а я ж тебе цим не дорікаю.

"Якби раптом надумав дорікати, то тобі б швидко перехотілося це робити", — подумала Лілія.

Стас зрозумів, що дав маху, і поспішив загладити ситуацію.

— Вибач, я так хвилююся за маму, що, здається, став трохи неврівноваженим, — зізнався він.  — Мені не треба було говорити про твого колишнього. Я ж знаю, що тобі це неприємно.

Вона мовчки кивнула.

— Ходімо, я тебе погодую, — сказав Стас, допомагаючи їй повісити пальто на вішалку. — Я зварив солянку. Вийшло дуже смачно.

Чесно кажучи, Лілія побоювалася тепер щось їсти в його присутності. Розуміла, що це дурниця, але нічого не могла з собою зробити.

Вони пройшли на кухню, Стас дістав з холодильника каструлю з солянкою і поставив розігрівати. Потім насипав суп у глибокі тарілки, в кожну додав шматочок лимона та трохи сметани.

— М-м-м, смачно, — Лілія й сама незчулася, як з'їла цілу миску. — Дякую!

— А можна тебе дещо попросити? — Стас усміхнувся, насипаючи добавку.

— Дякую, я просто цілий день нічого не їла… Тепер незручно, ти, мабуть, збирався понести суп мамі…

— Та ні, їй не можна зараз гострого і солоного, я варив для неї овочевий легенький супчик. Так що можеш не хвилюватися. Але якщо ти не проти, то може, сходиш зі мною завтра до лікарні? Коли мама побачить, що я не самотній, вона зрадіє і швидше одужає.

— Звичайно, я не проти, — Лілія кивнула головою.

Стас щодалі викликав у неї все більшу симпатію. І порядок у квартирі підтримує просто ідеальний, і готує смачно, і про маму так зворушливо турбується…

А що тоді так повівся з нею — то кожна людина може помилятися. Тим більше, нічого ж поганого не сталося…

— Я дуже радий, що ти більше не сердишся на мене, — він широко усміхнувся. — Тепер я врахую свої помилки, і більше їх не повторюватиму.

— Про які помилки ти кажеш?

— Не буду форсувати події, — він зібрав брудний посуд і поніс його мити. — Ось побачиш, моя мама тобі сподобається...