— Тринадцять? Нічого собі…
— Там була кумедна історія. Ми з дівчатами-однокласницями любили читати молодіжні журнали. І якось по приколу надіслали листи до редакції — про те, що хочемо познайомитися з хлопцями. І чомусь надрукували тільки мого листа — може, через те, що я написала його віршами?
— Цікаво, ти ще й вірші пишеш? — усміхнувся Стас.
— Ой, то було давно і неправда… Та й віршик смішний, дитячий. І все одно його надрукували, і мені дійсно почали писати хлопці.
— Ти їм відповідала?
— Так, якщо листи були нормальні. А то ж знаєш, ще багато хто писав по приколу, якусь вульгарщину… Ту писанину ми з дівчатами почитаємо, порегочемо, а тоді порвемо й викинемо. А один такий лист випадково знайшла моя мама… Якраз від цього, прости Господи, Мустафи…
— Що, він справді був іноземець?
— А хто ж його знає, — Лілія замисленої крутила в руках маленьку сріблясту ложечку. — Він написав, що йому сорок років, що він дуже багатий і дуже красивий, і мріє познайомитися з хорошою маленькою дівчинкою, щоб виховати її так, як йому хочеться, а потім з нею одружитися…
— Я уявляю реакцію твоєї мами… То ж, певно, був якийсь педофіл!
— О, мама рвала і метала. Причому в прямому значенні слова. Зібрала усі мої листи, не розбираючи, від кого вони, порвала, склала в пакет і відправила в сміттєпровід! Я була засмучена, адже деякі хлопці здалися мені досить симпатичними. Та мама сказала, що мені ще рано думати про парубків, спершу треба закінчити одинадцять класів, а потім уже листуватися з ким завгодно. Правда, коли я закінчила школу, то паперових листів уже ніхто й не писав, всі спілкувалися в інтернеті. Ось така історія з багатим східним залицяльником…
Стас злегка примружив очі:
— А знаєш, можливо, він у чомусь і має рацію…
— Тобто? Ти теж не проти б завести роман з дівчинкою-підлітком?
Вона на мить відчула укол ревнощів. Адже їй уже двадцять п'ять, час летить невпинно, а перспективи майбутнього досі туманні…
Та Стас лише посміхнувся і заперечно похитав головою:
— Що ти, я ж не збоченець якийсь. Лолітами не захоплювався ніколи. Але оця ідея — коли шукаєш людину чисту, як аркуш паперу, і виховуєш у ній ті якості, які вважаєш ідеальними саме для себе… Як у п'єсі Шоу "Пігмаліон".
— Ну, я не схожа на Елізу Дулітл, — Лілії чомусь стала неприємною така асоціація.
— Ти краща, — Стас знову обережно взяв її руку в свої долоні. — Ти така… справжня. Природня. Не прикидаєшся тим, ким не є насправді. І при цьому ти вихована та розумна. Професору Хіггінсу з тобою було б значно менше клопоту…
І знову Лілія ледь скривилася.
Вона б воліла почути від чоловіка, який запросив її на побачення, приємніші компліменти. "Природня" — звучало так, ніби вона щойно вибралася десь із лісу чи глухого села, і от тепер бідному Стасу доведеться займатися її адаптацією під свій ідеал.
— А ти не замислювався, що хтось може не захотіти мінятися згідно чужого наказу? — дещо навіть з викликом поцікавилася вона. — Людині може бути комфортно саме в своєму тілі, зі своєю вдачею, характером, темпераментом…
— Навіть, якщо зміни будуть тільки на користь?
— А хто може краще знати, що мені корисно, ніж сама я?
— Люба, ти так рознервувалася, давай я наллю тобі ще трохи вина. Вибач, я не збираюся вчити тебе жити. Думаю, ти ще сама зможеш мене повчити…
— Ніколи не мала такої звички!
Втім, її запал уже пригас — так же швидко, як розгорівся. Вона ніколи не могла довго сердитися на когось чи вести суперечку. Хто з її друзів про те знав, той з радістю користувався тактикою "вичікування", суть якої полягала в тому, що варто лише мовчки посидіти п'ять чи десять хвилин — і запальна Лілія знову ставала м'якою та поступливою й її можна було переконати у чому завгодно.
Схоже, Стас те також підмітив.
Бо він не сперечався з нею, лише сидів і легенько стискав її пальці, а вона раптом ( можливо, під впливом випитого спиртного) розслабилася, плин думок уповільнився, їй були приємні дотики його рук, його такий загадковий погляд, і вся ця атмосфера неквапливої, затягуючої у свої тенета східної казки.
Гойднулися завіси, і на порозі, як казковий джин, з'явився Хасан, з невеликою тацею в руках, на якій лежали фрукти та стояла маленька скляна тарілочка з чимось, схожим на варення.
— Це мед із трояндових пелюсток, — пояснив він. — Також мій ексклюзивний рецепт. Спробуй, люба Лілечко, впевнений, він тобі сподобається…
Стас узяв з таці апельсин і почав ретельно чистити.
— А от я не люблю варення, — сказав він. — Колись у дитинстві вкрав у бабусі з шафки слоїка з абрикосовим джемом і так увесь і навернув, після чого мені було дуже недобре… Відтоді не можу навіть дивитися на нього.
— Хто ж тобі винен, Стасику, що ти був такий жадібний, — засміявся Хасан.
— Ніхто, — Стас зітхнув. — Я й зараз маю не надто міцну силу волі. Як бачу щось, чого мені дуже хочеться, то не можу стриматися…
— Та всі чоловіки такі, — філософськи закивав бородою Хасан. — Ми всі великі діти, так. А от жінки ні, жінки — вони мудрі істоти. Як захочуть схуднути приміром — то не заспокоюються, доки їм не вдасться це зробити. І які смаколики їм не пропонуй — ні, і все. Ото сила волі! А ще всі називають їх слабкою статтю!
— Ну, моя Ліля не має потреби в дієті, — Стас легко обійняв її за плечі і притягнув до себе. — Давай я тебе погодую так, наче ти маленька.
Лілії чомусь стало смішно. Все пливло і миготіло перед її очима, Хасан чомусь підморгував, мабуть, вона таки перебрала.
Біля її губ опинилася срібна ложечка з прозорою червоною масою, схожою на тягучу карамель. Мед із троянд мав просто божественний аромат. Вона слухняно розтулила губи і відчула в роті приємний, солодкий, з легкою гірчинкою смак.
— Хочеш ще?
Вона кивнула.
***
— А що було далі?
Олесь уже встиг доповнити свій список фігурантів іменем "Хасан", і тепер уважно дивився на неї, очікуючи продовження історії, але вона знічено мовчала. Пальці правиці нервово крутили срібну каблучку у формі голови панди, яку вона носила на лівій руці. Ця пандочка була ніби її талісманом.