4

Тільки замість квартирантки вона несподівано знайшла квартиранта. Кілька днів на оголошення, яке вона залишила на рекламному майданчику в інтернеті, ніхто не відгукувався. Лілія навіть встигла про нього забути. Тим більше, що у цей час, також через оголошення на сайті вакансій, вона знайшла нову роботу.

Це була посада вихователя у приватній школі для дівчаток, де діти жили, як у гуртожитку, цілий тиждень, і тільки на вихідні заклопотані батьки-бізнесмени забирали їх додому. Лілія пройшла співбесіду, і  директорка закладу сказала їй, що після зимових канікул вона може розпочинати працювати. Зарплату пообіцяли досить пристойну, тож дівчина збадьорилася. 

Щоправда, їй доведеться п’ять днів на тиждень жити в сусідньому місті ( бо саме там і розташовувалася школа). Добре хоч, за житло не потрібно буде платити — вихователі мешкали неподалік від своїх учениць, їм надавалися кімнати в тому ж гуртожитку. 

Лілія трохи хвилювалась, адже будь-які зміни в житті надовго вибивали її з колії. Проте хтозна —  можливо, це був якраз початок тієї самої “білої смуги”, котрої їй так не вистачало? 

Вона вже пакувала валізи, бо невдовзі мала вирушати до школи, як раптом пролунав телефонний дзвінок. У слухавці почувся приємний чоловічий голос.

 — Доброго дня! Скажіть, будь ласка, ви ще здаєте кімнату?

Лілія встигла майже забути про своє оголошення.

 — Так, — відповіла вона після недовгої паузи.  — А хто шукає кімнату? Ваша родичка?

 — Власне, я сам хотів її  орендувати, — він трохи збентежено кашлянув. — Мене звуть Стас.

 — Я — Лілія. — на автоматі відрекомендувалася дівчина. — Але я планувала взагалі-то, що візьму в квартиранти жінку…

 — О, я розумію… Але, можливо, ми зможемо домовитися? Я дуже спокійний і невибагливий. На роботі часто затримуюсь надовго, так що не буду вам надокучати. На вихідні я зазвичай їду до батьків у село, так що користуватимуся вашою гостинністю лише у будні.

Лілія відповіла:

 — Розумієте, у будні мене самої не буде. Я працюватиму в іншому місті і повертатимусь додому лише на вихідні.

 — То це ж чудово, — зрадів Стас. — Я зможу приглянути за квартирою у вашу відсутність, і ви не будете хвилюватись, чи все гаразд.

Схоже, він був із тих наполегливих людей, про яких казали:  “побачивши ціль — не бачили перепон.” Стас говорив так упевнено, неначе вони вже уклали договір про оренду, хоча Лілія навіть ще не вирішила, чи взагалі потрібен їй тепер квартирант.

 — То я можу сьогодні під’їхати? — спитав хлопець. — Я заплачу наперед, ви не хвилюйтесь.

І назвав суму. вдвічі більшу за ту, яку вона вказала в оголошенні.

Саме це її й переконало.

“Зрештою, — подумала Лілія, — ми й справді не будемо перетинатися. Як їхатиму на роботу — свої кімнати замкну, а у ванній та кухні жодних цінностей в мене немає. А зайва копійка не завадить, та й справді, тепер злодії не залізуть до квартири, як це могло б трапитися, якби хтось помітив, що житло по кілька днів стоїть порожнє, і в вікнах не світиться. От лише б цей Стас не виявився якимось аферистом…”

Та при подальшій зустрічі вона впевненилася, що на шахрая її новий знайомий не схожий. Це був звичайний на вигляд чоловік років тридцяти, досить скромно одягнений ( про свою професію він сказав “менеджер”), всі документи у нього були в порядку, договір про оренду він сам запропонував укласти офіційно та сплачувати свою частку комунальних послуг у пропорції до тієї кількості днів, які він проводитиме в квартирі.

На тому вони й дійшли згоди. І потім Лілія не пошкодувала — за квартиру Стас сплачував вчасно, поводився охайно, завжди за собою все прибирав, мив посуд. Вона взагалі його не бачила після тієї першої зустрічі — коли приїздила в п’ятницю увечері додому — його вже не було. Лише на тумбочці у передпокої лежали газети та рахунки. які квартирант виймав з поштової скриньки, а поверх них — конверт з грошима.

***

Робота їй подобалася, вона не була надто складною. Лілія не навчала дітей, а тільки стежила за порядком у гуртожитку, при потребі допомагала дівчаткам робити домашні завдання та вирішувати різні побутові питання. Контингент дітей тут був зовсім не той, що в її першій школі — це були учениці з заможних родин, вони поводилися чемно, хоча траплялися й такі, які демонстрували свою зверхність, але їх було небагато, і сувора дисципліна, що панувала в закладі, не сприяла зневажливому ставленню до педагогів.

Але іноді, коли Лілія поверталася додому в порожню квартиру, їй ставало сумно. Вона пригадувала їхні з Ромчиком родинні вечори, як вона чекала його з роботи, готувала щось смачненьке, вибирала фільми для спільного перегляду…

Тепер же старатися не було для кого. Вона нашвидкуруч  заливала окропом вівсянку з пакетика чи смажила яєчню, лягала в ліжко з книгою і проводила на самоті цілі вихідні, щоб у понеділок рано-вранці знову сісти на автобус і вирушити на роботу.

Відтепер їїї життя перетворилося в один суцільний день бабака — так їй часом здавалося.  Жодних змін чи сюрпризів —  усе, як завжди.

А  на вікенд. коли усе місто збиралося відзначати День закоханих, магазини й супермаркети рясніли сердечками та квіточками, на вулицях з’явилися банери з привітаннями для коханих, дівчина почувала себе особливо самотньою. 

Переступивши поряг квартири, вона відразу кинула оком на тумбочку — тут лежав стосик рекламної періодики, а поверх них — як завжди, конверт з грошима від Стаса.

“Може, пробігтися магазинами, оновити свій гардероб, адже скоро весна?” — ліниво подумала вона.

Чесно кажучи, в Ліліїї не було особливого бажання щось собі купувати, хоча грошей тепер і вистачало. Навіщо? Все одно вона нікуди не ходить, а у школі вчителі носили  однакову форму.

І все ж вона відкрила конверт та дістала кілька банкнот. Все як завжди, але не зовсім.

Бо цього разу із конверта їй у руки випала невелика листівочка у вигляді серця.

Валентинка!