2

Високосний рік проминув, та в  житті Лілії  проблем не поменшало. А може, ще й побільшало. У новорічну ніч від неї пішов хлопець. Не просто “бойфренд”, з яким збіглись-розбіглись, а майже офіційний наречений. Правда, день весілля вони іще призначити не встигли , та давненько вирішили, що це буде десь улітку. 

Власним житлом Лілія була забезпечена, і досить пристойним — після смерті бабусі їй дісталася трикімнатна квартира в елітному “райвиконкомівському” будинку,  в якому колись отримували житло партійні функціонери та начальники різних рангів. Її дідусь багато років пропрацював завідуючим райвно, бабуся була директором школи, тож не дивно, що й онучка обрала для себе професію вчителя. 

Робота, щоправда, трохи розчарувала її — адже школа, де для дівчини після закінчення університету знайшлася посада вчителя англійської мови, знаходилась у неблагополучному районі, тут було багато “важких” дітей, котрі вчитися категорично не хотіли, а з настанням карантину та переходом на дистанційну форму навчання втовкмачити щось у голови юних хуліганів стало взагалі складно. 

Тому, сяк-так доживши до літніх канікул, Лілія вирішила взяти паузу і трішки “пошукати себе”. У глибині душі вона мріяла стати художницею. Ще в школі непогано малювала, але батьки були категорично проти того, щоб їхня донька йшла навчатися до художньої академії. 

 — Тільки педагогічний, тільки продовження родинної династії! — було вирішено на нараді, у якій взяли участь всі члени сім’ї.

І от тепер Лілія мала на руках диплом з відзнакою, чудово володіла англійською та німецькою мовами, і до школи повертатися більше не хотіла. Вона взагалі вирішила спробувати працювати віддалено, чому  сприяла уся навколокарантинна  атмосфера. Брала від замовників переклади, щоправда, клієнтів було небагато, та й платили не дуже щедро, але на різні милі дрібнички вистачало.

Їх обох повністю забезпечував коханий Лілії, Роман, що був провідним менеджером спільної українсько-американської фірми і добре заробляв. Тому дівчину повністю задовольняла така ситуація — вона прокидалася ближче до обіду, заварювала собі каву, не поспішаючи прибирала в домі, готувала вечерю, а в другій половині дня сідала за переклади. Увечері ж разом з Романом дивилися різні телешоу, романтичні фільми та обговорювали плани на майбутнє. Ліля навіть почала тихенько мріяти про народження малюка. Ну а чом би ні, їй уже двадцять п’ять, вік цілком підходящий…

Така ідилія тривала півроку, і то були найспокійніші і найгармонійніші півроку в її житті. Правда, Ромасику, як вона його називала, доводилося багато працювати і часом допізна затримуватися на роботі ( а іноді й у вихідні  їздити до офісу), проте він завжди після того приносив щось смачненьке, букет квітів, дарував коханій прикраси та обновки, і вона не ображалася на те, що його часто не бувало вдома.

Зрештою, вона сама вдалася інтровертом, і ще з дитинства любила час від часу побути сама, займатися власними справами і щоб ніхто її не чіпав. Тому такий розклад влаштовував обидві сторони — Роман заробляв гроші, Лілія малювала картини та підтримувала порядок в домі й балувала нареченого кулінарними шедеврами. І в сфері інтиму вони теж чудово підходили один одному...

Проте 31 грудня все різко обірвалося. Лілія досі не могла збагнути, чому їй досі  ніщо не віщувало неприємностей. Вона того дня була в піднесеному настрої, пурхала по кухні, схожа на барвистого метелика у своєму шовковому японському кімоно. Салат був готовий, у духовці домлівала запечена курка, просмачувався кремом її фірмовий торт “Наполеон”, залишалося тільки зробити бутерброди з ікрою, які так любив Роман, та красиво розкласти на таці екзотичні фрукти — то вже для себе, коханої.

Ромасик вийшов у магазин за шампанським, і коли пролунав дзвінок у двері, дівчина спершу була впевнена, що то повернувся саме він.

“Дивно, Рома що, ключі забув?” — промайнула думка. Але тут же вона, весело наспівуючи, подалася до передпокою, передчуваючи якийсь незвичайний сюрприз. 

Те, що сталося далі, дійсно було сюрпризом, але от приємною цю сцену було складно назвати…

На порозі стояла незнайома Лілії білявка в короткій норковій шубці, розстебнутій на розкішному бюсті третього розміру, обтягнутому білою кофтинкою. Її яскраво-червоні напомажені губки скептично підтислися, коли гостя побачила Лілію.

 — Це ви співмешканка Романа? — спитала нахабна фіфа ( як подумки охрестила її Лілія) замість того, щоб привітатися.

Слово “співмешканка” з її вуст пролунало так презирливо, неначе вона наперед записала Лілію до геть пропащих жінок, на котрих ніхто й ніколи не одружується.

 — Я його наречена, — відповіла Лілія, борючись зі спокусою захряснути двері перед носом незнайомки і більше ніколи її не бачити. Але інтуїція прямо-таки кричала їй, що потрібно дізнатися, хто така ця дівиця, і з чим вона прийшла. Тому Лілія й не видворила непрохану гостю, але продовжувала стояти на порозі, демонструючи, що впускати її досередини не збирається.

 — Можна, я зайду? — хмикнула білявка і посунула Лілію плечем, із напористістю танка вломившись до квартири. Озирнулася навколо, і несподівано схвально покивала головою: — Нічого так. Ремонт хороший! І просторо…

 — Я не зрозуміла, що ви від мене хочете? — нарешті розсердилася Лілія. — Щось  Романові маєте сказати? То вийдіть і почекайте його у під’їзді, він зараз повернеться з магазину!

Білявка підняла на неї невеликі, але майстерно збільшені макіяжем та пухнастими нарощеними віями очі:

 — Це добре, що він скоро повернеться, — відповіла вона і без запрошення всілася на м’який пуфик, витягнувши ноги у високих чобітках. — То вже не відкрутиться від того, щоб сказати вам усю правду. Бо все відкладає і відкладає. То до вашого дня народження, то до першого вересня, то до Нового року… Все, мій терпець увірвася! Я вирішила взяти справу в свої руки, з тим до вас і прийшла!

Серце Лілії тривожно закалатало в грудях.