За сніжним сяйвом

Космічний міні-корабель «Ластівка» проходить крізь тропосферу планети Мороз-35. Він швидко досягає земної поверхні та надзвичайно легко приземляється. Пейзаж за вікном не дивує: все повністю покрите сніговою ковдрою. Білосніжна, срібляста пустеля майорить на декілька тисяч кілометрів. Соловей з небажанням оглядає природу нового пункту призначення. Змирившись з долею, він рапортує:

– Босорканю, як чути? – дзвінкий та яскравий голос заповнює лінію зв’язку.

– Чудово, Солов’ю, – відповідає спокійним та зосередженим голосом.

– Як життя?

– …

– Мене чутно? Не лякай …, – говорить, ледве стримуючи себе.

– Чутно.

– Тоді, як життя?

– …

– Ти такий холодний. Це в тебе реакція на наше дослідження? – Соловей, стримуючи сміх, продовжує: – Акліматизувався? – тепер він із задоволенням регоче.

Подорожуючи космосом вдалині від домівки, команда може відчути погіршення психічного здоров’я. Тому Українська Космічна Місія завжди відправляє в подорож декількох супергероїв. Однак тут їх лише двоє. Босоркань відтіняє своїм божественним спокоєм енергійну вдачу Солов’я. Вони пречудово живуть в особливому симбіозі.

– Ти не забув, що саме зараз маєш відправитись на поверхню, – ігноруючи всі слова напарника, чоловік гостро зазначає. 

– Я бачу, що показники температури тут близькі до холодних зим помірного поясу близько семисот років тому. Якщо по-простому, це десь тридцять градусів морозу. 

– Бр-р-р, – відповідає Соловей. 

– Твій енергетично-титановий костюм витримає подібні перепади температури, тому не скигли. 

– Чому взагалі я маю це робити? 

– Тому що прийшла твоя черга. І ти повинен пам’ятати про нашу ціль.

– Я пам’ятаю, – сухо констатує він.

– Сподіваюсь ти, сидячи на орбіті в теплому та затишному кораблі, будеш зігрівати мене хорошими історіями?

– Ні.

– Гаразд, тоді я сам тебе буду веселити! – Соловей не здається, адже бажає розвеселити себе під час, як йому здається на перший погляд, сумної подорожі. 

«Одні сніги і що ж тут може бути живого?» – він ступає за борт та рушає вперед.

«Яким чином я повинен тут шукати нові джерела енергії…,» – запитання риторичне, тож він рухається далі.

***

Механічний костюм виблискує під розсіяними променями блакитного гіганта, які вдаються до жалюгідних спроб пробитись крізь хмарові шати, серед Зоряних пустель. Незважаючи на те, що вони не можуть дістати до поверхні землі, все тут настільки світле, наче сніг сам продукує люмінесценцію. Вигини металу повторюють м’язи тіла, обвиваючи його надзвичайно щільно. Вони– друга шкіра, міцна та стійка. Орнаменти української вишивки барвінком плетуться поверхнею костюма. Червоне сяйво, яке випромінюють вони, є візиткою УКМ. Навіть на кораблі знаходиться величезний знак, що наслідує шедеврам мистецтва минулого. 

Його не просто так називають Соловей. На голові знаходиться шолом, що повторює обриси птаха. Його кінець, який нагадує дзьоб, красується на декілька сантиметрів попереду, ніж справжній ніс супергероя. Він відходить двома великими пасмами до чола та оминає тім’я. Через це його інколи жартома називають «Птеродактиль». На спині видніються «крила», які більше нагадують бабчині, ніж пташині. Хоча ця деталь є лише для краси, адже у повітрі його підтримує паливо, яке виходить червоним полум’ям з-поза крил та стоп. 

– Ніяких знаків джерел енергії не виявлено, тим більше чогось живого теж. 

– Рухаюсь ближче до екватора, – він аж занадто спокійно відповідає та рушає далі. 

Світлі та холодні простори нової планети викликають у нього глибокі думки. Якщо не мати перед собою чогось яскравого, то мозок сам починає вимальовувати картини давно минулих днів. Ні, Соловей не має ніяких трагічних історій. Просто він сумує за домом. Місії хоч і проходять рік чи два, але все одно надзвичайно втомлюють. 

Ось він сидить разом з родиною за столом під час святкування Нового року. П’є какао, адже не переносить алкоголь. Молодший брат та двоюрідна сестра бігають та граються навколо. На фоні грає новорічний концерт за участі відомих українських виконавців. Ялинка мерехтить радісними вогнями… Щось всередині, десь глибоко в душі, вжалює його.

Він згадує уроки історії в школі, де розповідали про величезну катастрофу, що сталась п’ятсот років тому. Рідна планета стала злитися, тому що її природні ресурси вичерпались, а ненаситні люди створювали більше та нагромаджували світ непотребом. Настала епоха масових катаклізмів, починаючи із землетрусів та смерчів та закінчуючи виверженням вулканів та рекордних висот тайфунів. Хоч він цього і не застав, але саме зараз повинен подорожувати космосом, щоб знайти нові джерела енергії: сонячної вже не достатньо, а інших вони не мають. Земля зараз не та, якою її пам’ятали предки, але йому все одно хочеться повернутись на неї. 

–  Пошвидше б завершити місію…

Він рухається до борту міні-корабля та відправляється ближче до теплих широт. Потрібно оглянути головні точки, які відмітив Центр Пошукових Матеріалів. 

***

– Стій, – з долею тиску, але все ще спокійно, каже Босоркань.

– Гм? Помітив щось, мабуть.

– Так, датчики під землею засікли джерело енергії. 

– Виходжу.

– …

– Все в порядку? – холодно запитує пілот основного корабля.

– Так, хоча ні. Ти взагалі про що?

– Я тебе знаю не перший день, тож можеш не приховувати. Знову згадав про дім?

– …

– Маєш рацію.

Босоркань на хвилину задумується. Однак, як ні в чому не бувало, відповідає:

– Я чекаю тебе на борту після успішно виконаного завдання.

– І? – він завмирає в очікуванні. 

– Подивимось один з твоїх улюблених серіалів. Я приготую какао.

– Добре. Я пішов і…, – Соловей замовкає лише на секунду, – дякую.

Здається, що нічого не змінилось. Проте тепер пейзаж не викликає гнітючих емоцій. Слова напарника приємно заспокоюють хлопця, хоча і не можуть вивести з лап спогадів. Він ще декілька разів повертається до своїх марень, але рухається далі.