Розділ 6 “Вийти з гри”

Троє силуетів упевнено крокували вперед, ідучи швидко та не оглядаючись навколо. Складалося враження, що все, що відбувалося навколо, не мало для них абсолютно ніякого значення.
Ілюзія, розуміючи це, аж ніяк не припинялася, а лише посилювалася. Сніг летів в обличчя з іще більшою силою, вітрюган, що вже давно перетворився на бурю, рвав усе на своєму шляху, а нестерпні гул та шум із просторових шрамів розтинали повітря.

Проте мандрівники, хоч і фізично відчували вплив ілюзійної сили, зовсім не сприймали її як частину реальної картини світу. Зараз ця картина була порожньою, тому вони навіть не намагалися розшукати в ній хоч крихту правди. Вони просто не сприймали нічого з цього дивного, позбавленого сенсу світу. Вони спровокували всю його лють на себе та легко знівелювали її, заглибившись у власні думки, де кожен бачив щось своє.
Однак ці думки були пов’язані з реальним світом, а отже, і вони теж були реальністю, на відміну від оточуючого їх лісу. Саме тому ці думки і стали для них усім світом, який вони тепер бачили. Фізично вони рухалися вперед, проте мозок кожного з них уже вирвався з ілюзії. Кожен із них створив власну ілюзію, згідно з якою вони зараз не перебували у світі по цей бік завіси, а спокійно працювали над своїми звичними справами десь удома.

Фактично вони перемогли ілюзію її ж зброєю, яка ламала її не гірше за закляття та магію, про які так просили старого мага ті троє мандрівників із вистави.
Тоді, на початку цієї історії, вони так само пробиралися крізь ніч у пошуках чогось, що подолало б те, від чого вони тікали. Так само і Майк, Фред та Енн тепер билися з лютою зимою, простором, часом та власними думками. Варто визнати, їм вдалося зрозуміти те, як працює ілюзія та як її перемогти. Вони зробили все можливе й неможливе заради того, аби повернутися у світ, вільний від ілюзій, тож і дія шрамів простору почала слабшати. Із кожним пройденим кроком їхня кількість уже не зростала, а навпаки — спадала.
Хуртовина, востаннє грізно здригнувши простір, майже повністю замовкла, перетворившись на звичайний арктичний вітер. Здавалося, світ перебуває у стані сліпої люті перед трьома обличчями, що перемогли його однією лише силою думки. Силою самоусвідомлення дійсності, яка може бути автономною щодо картини перед очима. Не потрібно розплющувати очей, аби бачити перед собою те, що ти сам назвеш реальністю. Якщо ви справді побачите перед собою цю реальність, то все інше легко можна відкинути, створивши вакуум усередині власної уяви — вашу персональну ілюзію, ключ до перемоги над усіма іншими, зовнішніми ілюзіями.

Як не дивно, всі інші методи в такій боротьбі будуть зайвими. Майкл розумів це, ініціювавши план їхнього порятунку. Спочатку його теорія звучала як щось абсурдне, проте навіть абсурд у деяких ситуаціях є єдиним можливим виходом. Якщо уявити, що світ, де опинилися головні герої, — кімната без виходів, то тільки найабсурдніша уява, яка сама домалює двері, зможе покинути приміщення.

З іншого боку, якщо ці двері все ж можливо було активувати, то вони завжди існували в цьому місці, а от знаходити їх тоді ніхто не міг або просто не хотів. Перш ніж використати ключ, його необхідно знайти. Процес пошуку цього ілюзорного ключа в даній ситуації був удвічі складнішим, адже об’єкт пошуків завжди був поряд і водночас десь далеко. Можна було роками блукати цими лісами, але так і не знайти, не побачити очевидного.
Таким чином можна контролювати не лише свідомість трьох людей, що потрапили всередину ілюзії, а й мільйонів, мільярдів, котрі на мить поставили під сумнів об’єктивну реальність.

Просуваючись уперед та помічаючи, як шрамів простору ставало все менше, Майк із жахом розумів, наскільки сильною інколи може бути ілюзія. Він усвідомлював, що лише одиниці здатні побачити в ній хоч крихту невідповідності. Серце в його грудях билося дедалі сильніше. Вперше за час подорожі йому вдалося цілком логічно поєднати Ілюзію Забуття, що супроводжувала Фреда та Енн у Долині Крижаних Сліз, та цей новий вид ілюзії, що виявився куди небезпечнішим за те, з чим вони стикалися рік тому. Це була Ілюзія, яка вже не ховала від нас наші спогади. Вона інтелектуально закривала нам очі, залишаючи їх фізично розплющеними…

Удалині замайоріло яскраве-яскраве світло, що різко контрастувало з деревами, чиє гілля також прикрашали сяйливі цятки. Щоправда, у порівнянні з тим далеким вогником удалині всі дерева навколо майже не сяяли. Їхнє світло було помітним лише в темряві, де не було нічого іншого, окрім проєкцій Ілюзії.
Саме тому той будинок, чиї вікна випромінювали стільки живого, неілюзорного світла, був єдиною унікальною точкою цього світу. Він був оазисом серед безмежних барханів пустелі. Не просто так ілюзія зникала пропорційно до того, скільки метрів лишалося до його дверей. Сяйво дерев гасло, вітер майже вщух, а сніг, схоже, зовсім перестав іти.
Майкл уже неодноразово підозрював, що їхня пригода не є унікальною — вони лише повторюють той шлях, який пройшли мандрівники тієї вистави, з якої все почалося. От тільки хатинка тепер відрізнялася: на сцені її світло було млявим та неясним. Здавалося, вона ось-ось розчиниться у безмежній темряві лісу.
Цей же будинок горів доволі яскраво, чим привертав до себе увагу ще здалеку. Він ніби радів гостям, які от-от зайдуть до його дверей, що вже розчинялися перед ними, випромінюючи стільки світла, що всі троє аж жмурилися, всміхаючись людині у дверях.