Розділ 5 “Поза межами логіки”

Трійця просувалася все далі й далі вглиб лісу. Сяйво ялин уже не видавалося таким яскравим порівняно зі світловими променями, що линули зі «шрамів простору», як їх назвала Енн.
Із кожним наступним метром їх ставало дедалі більше. Дорога, що пролягала між ними, тепер виглядала куди небезпечніше, ніж на початку їхнього шляху.
Після двадцятихвилинної мандрівки територією викривленого простору кількість шрамів досягла катастрофічної позначки — пройти між ними, не зачепивши жодного, тепер було вже не так і просто. Що більше їх ставало, то яскравішало це неймовірно потужне прожекторне світло та гучнішали шиплячі звуки, що чимось нагадували гудіння трансформаторних підстанцій.

— Можливо, ми нарешті спробуємо доторкнутися до них? — запитав Фред, поглядом наполягаючи на ствердній відповіді.

— Але ж ми нічого про них не знаємо, — лише розвела руками Енн, ледь не налетівши на один із них, — а що як це пастки, мета яких полягає в тому, аби затягнути тебе всередину? Чи ти взагалі втратив критичне мислення?

— У цій ситуації я втратив логічне мислення, — хмикнув Фред. — Я вважав, що коли події Долини реально було пояснити, то нічого дивовижного ми більше не побачимо, але світ, що ховався за сніговою завісою, розбив ці мої судження вщент…

— Це означає лише те, що ти сам увів себе в оману.

— У сенсі? — стурбовано, з нотками абсурду, перепитав Фред.

— Ми єдині люди, хто бачили справжню суть цього світу, єдині, хто стикалися з речами, яких не бачив ніхто. Тоді я думав, що це була випадковість, проте зараз я розумію, що це було не просто так. Ця ситуація теж аж ніяк не є раптовою. Та сила, яка творить ілюзії, чогось від нас хоче. Можливо, вона випробовує нас. Може, прагне позбутися.

— Тоді навіщо ми продовжуємо рухатися до її пастки? — Енн раптом спинилася та подивилася на брата таким крижаним поглядом, що немов увібрав у себе весь холод навколишнього світу. — Хіба ти не бачиш, що цих просторових шрамів стає дедалі більше? Вони вже на кожному кроці! Якщо так триватиме далі, то я або з’їду з глузду, або точно зачеплю цей чортів розлом і просто зникну!

— І чим же вони тебе так лякають? А що як вони взагалі не є справжніми? — втрутився у розмову Фред та підійшов до одного з них, наблизивши руку до яскраво-білого проміння. — Я не бачу в них абсолютно нічого дивного. Та й виглядають вони аж ніяк не загрозливо.

— Тоді просто послухай! — дещо ображено крикнула Енн, схрестивши руки та насупивши брови. — Коли ти вважаєш мене шаленою, просто помовч та послухай. Я ж не можу лише одна чути ці звуки…
Діалог обірвався. Ліс упав у тишу, якщо не брати до уваги завивання вітру. Усі слухали, але жодних сторонніх звуків не було чутно — принаймні спочатку.

Фред неквапно рушив уперед, вслухаючись у звуки лісу. Тварин, схоже, тут взагалі не було, адже за всі ці години вони не побачили й не почули жодного звіра в лісі, де про людину навіть ніхто не зникає. На мить хлопцеві спала досить дивна думка щодо існування життя в цьому лісі. Чи може бути так, що у цьому світі живих істот немає від слова «взагалі»?
З іншого боку, будь-який біологічний закон доводив протилежне, бо цей світ був так само добре пристосований до життя: тут були вода, атмосфера, рослини… А ще тут були ілюзії та просторові деформації, які запросто могли поглинути будь-яку форму життя, що доторкнеться до них. Та це була лише теорія. Теорія, що не мала ані доведення, ані пояснення. Вона просто існувала в їхніх головах. Вона тиснула на їхні думки своєю вагою. Вона ніби бажала донести до них винятково свою точку зору, знищуючи будь-які інші твердження, що протиставлялися їй.

Це було ніщо інше, як ілюзія. Ілюзія сліпоти, сила якої полягала в тому, що складно було відрізнити реальне від ілюзорного тим, хто потрапив у її тенета. Саме поняття об’єктивної реальності викривлялося, і ти вже не міг зрозуміти, що саме бачиш, а що уявляєш; що є бажанням, а що — сухою реальністю; хто є плодом уяви, а хто — справжнім другом чи ворогом. Істина ховалася за страхом зустрітися віч-на-віч із тим, що навіть складно усвідомити. У такому стані всі троє не могли відрізнити самих себе від ілюзії — настільки сильно вони з нею сплелися.

— Ні, я більше не можу! — машинально заявила Енн, поглядом ковзаючи десь високо над деревами. — Мене вже дістали ці кляті пригоди у місці, яке поглинає нас зсередини! Годі!

— А ти не вважаєш, що самі такі думки і є метою нашої ілюзії? Чи ти вважаєш, що вона грається з нами? Вона не відпустить нас нізащо, бо ми вже є її частиною. Без нас вона втратить своє місце у просторі, просто зникне, адже більше ніхто не зустрінеться з нею. Якщо ми якимось чином покинемо це місце, то не залишиться жодної людини, що бачить ілюзію, а отже, її існування завершиться! — слова Майка привернули увагу Фреда, заглибленого у свої думки. Щось у словах друга додавало всій цій ситуації чіткості та ясності, немов Майкл не говорив, а складав голосом пазл, над яким вони весь цей час сушили голову.

— Але ж ми ніяк її не покинемо! Інших снігових завіс я тут не бачу!

— Нам не потрібна завіса, аби покинути ілюзію. Вона може чигати на нас не лише тут, у своєму серці, а й у реальності! Вона не поглинає наші тіла всередину себе, а лише підпорядковує собі думки, які ми зазвичай вважаємо повністю підконтрольними нам самим.
Тільки тепер, коли ми досягли цього місця невідворотності, я розумію, з чим насправді ми маємо справу. Увесь цей час ми сприймали ілюзію як щось реальне. Ми розуміли, що вона суперечить логіці, проте залишали саме її поняття в наших мізках. І вона знала це. Вона пожирала нас зсередини, реалізовувала перед нами наші страхи, щоб ми дедалі глибше в неї занурювалися. Ми почали сваритися, бо повірили в те, що ілюзія має місце поруч із правдою. Наше завдання — викреслити її з нашої голови та перестати дивитися на всі її витвори як на щось реальне.