Розділ 4 “Шрами простору”

Завірюха шаленіла з новою силою. Здавалося, що чим далі заглиблюєшся в ліс, тим лютішою вона стає. Втім, з огляду на всі попередні загадки, метою цієї снігової бурі цілком могла бути саме компанія з трьох підлітків, які в буквальному сенсі зайшли надто далеко.

Світ по інший бік театральної завіси й справді надзвичайно нагадував ту виставу, яку ще кілька годин тому споглядали Майк, Енн та Фред. Та сама зима, той самий дикий арктичний вітер, місячне сяйво, що пробивалося крізь хмари, і ті ж самі запитання, які не давали спокою трьом мандрівникам уже поза межами спектаклю.

— Знаєте, я навіть уявити не міг, що знову опинюся в іншому світі після того, що сталося в Долині Крижаних Сліз. Я завжди вважав ту сторінку нашого життя давно перегорнутою. Фактично так воно й було — прокляття зняли.

— Виходить, що таких місць із дивною енергетикою у світі чимало. Вони замасковані від нас, але від цього не стають менш реальними, — доповнив слова Майка Фред, який до того мовчав уже довгий час.

— Найцікавіше те, що ми вдруге опинилися в майже тій самій ситуації, що й тоді. Змінилися лише деякі обставини, — додала Енн.

— А ще збереглася пам’ять.

— І тепер ми всі разом. Сподіваюся, цього разу ти не кинешся за незнайомим слідом у пітьму лісу? — іронічно спитала Енн, чим викликала усмішки на обличчях хлопців.

— Боюся, слідів цього разу теж немає. Тепер усе значно складніше. Немає підказок. Немає й людини, яка допомогла б у цьому розібратися…

— Проте для нас це вже не щось нове. Можливо, там, у Долині, Баррі лише давав нам урок? А що, як тепер нам залишається лише уважніше поритися у власних спогадах і витягнути звідти забуті моменти?

Раптом спереду почувся якийсь звук, і всі троє зупинилися, вдивляючись у темряву ночі так, немов прагнули почути кожен її подих. Кілька секунд, окрім віхоли, не було чутно нічого. Та це тривало недовго. Звук повторився, і чиєсь протяжне виття пронизливо роздерло простір.

Усі зблідли. Страх почав поволі прокрадатися до сердець мандрівників, а відчуття наближення чогось жахливого з темряви змусило їх знову зробити глибокий вдих і видих. У цій ситуації не варто було приймати поспішних рішень. Варто було лише втратити спокій — і паніка миттєво охопила б їх, не залишивши шансу на логічне рішення.

— Можливо, це ілюзія, створена, щоб налякати нас? — тихо запитав Фред.

— У Світі Забуття все було реальним. Але тоді було значно темніше. Зараз ми принаймні бачимо все на відстані метрів десяти. Добре, що дерева сяють вогнями, а не ховаються у пітьмі. Погано лише те, що ми нічого не знаємо про цей світ, а він, здається, читає нас. Йому відомі всі наші минулі пригоди, думки й переживання. Він знає наші слабкі та сильні сторони. Можливо, це лише випробування на стійкість. А може — низка збігів.

— Щось мені підказує, що навколо тих, хто вже пройшов крізь стільки всього, не може бути так багато випадковостей, — подала голос Енн, не приховуючи тривоги.

— Не забувай, що ми були першими за сотні років, хто подолав те зло, яке діяло в Долині. Якщо хтось і здатен пройти крізь цю бурю, то це саме ми, — вже впевненіше мовив Фред, хоча його очі й досі бігали між деревами, уважно вдивляючись у їхні контури.

— Події того року дивним чином перегукуються з теперішніми. Просто цього разу все стало складніше…

Виття попереду не припинялося, проте не зупиняло компанію. Вони крокували далі, щиро сподіваючись вийти з цього лісу кудись іще — якщо, звісно, цей світ мав інші локації. Ніхто з них навіть не підозрював, які ще сюрпризи він може приховувати. Уже сама реалістичність цього місця викликала сумніви.

— Мені здається, що вихід із цієї ситуації може бути схожим на той, який допоміг нам у Долині.

— Постривай, але ж там ми хоча б розуміли, з чим маємо справу. А що, як зараз ми опинилися в якомусь гравітаційно-часовому порушенні простору? Може, саме тому ми бачимо речі, схожі на ті, що траплялися з нами в минулому? — слова Фреда змусили друзів зупинитися.

— Тобто ти хочеш сказати, що в театрі було одне з таких порушень?

— Цілком можливо. Завдяки ілюзіям у світі щороку виникають мільйони подібних збоїв. Деякі з них можуть бути короткочасними. Я більш ніж упевнений: якби ми не почали «ламати» ілюзію та діяти непередбачувано під час вистави, нічого б не сталося. Усе просто скінчилося б, і ми пішли б додому, нічого не помітивши.

Майк задумано сів на найближчий пень, важко зітхнув і опустив голову. У словах друга був сенс — той, із яким підсвідомо погоджувалися всі. Картина складалася пазл за пазлом, але прийняти її ставало дедалі важче.

— Якщо ми й справді порушили ілюзію, то які ще докази ти можеш навести на підтримку цієї теорії? Чи ти знову вирішив продемонструвати свої жартики?! — меланхолійний спокій Майка раптово змінився справжнім зривом. Він різко підвівся, зустрівшись поглядом із Фредом. Вогники злості та перенапруження блищали в його зіницях, а руки, сховані в кишенях, нервово стискали давно забуті монети.

— Йо-йо, заспокойся! — Фред у захисному жесті виставив руки вперед.

— Ні вже! Ми маємо поговорити! Ти явно щось замислив, і я знаю тебе, чорт забирай! Ти розкажеш про це зараз, а не в той момент, коли вже не залишиться часу на вибір!

— І що ж я маю тобі розповісти?! Я лише висловив теорію — так само, як і ти! Хіба тобі не здається дивною паралельність подій минулого й теперішнього?

— Але я принаймні маю докази, а не лише схожі обставини! Я був у Світі Забуття й відчуваю зараз те саме, тоді як твоя теорія не має жодного аргументу!

— Боюся, Майкле, це не зовсім так…

Голос Енн долинав дещо попереду. Захоплені суперечкою, хлопці не помітили, як вона відійшла вперед, нічого їм не сказавши.

— Ідіть-но сюди й подивіться на…

Запала коротка пауза.