Розділ 2 “У пошуках правди”

— Наш світ повний неточностей та непорозумінь, логічних і нелогічних ситуацій. Ви маєте розуміти це, коли так сильно бажаєте збагнути ту таємницю, що приховують мої слова, — дід говорив спокійно, не роблячи зайвих рухів чи перепадів у тоні голосу. Здавалося, він розповідав казку, що от-от перетвориться на реальність.

— Енн, ми маємо поговорити, — Майкл максимально серйозно звернувся до Енн, проте легкого хвилювання в голосі приховати не зміг. Він відчував себе не краще за тих пройдисвітів на сцені, які розпитували діда про такі речі, від яких волосся ставало дибки.

— Та що з вами таке? — невдоволено мовила вона, повернувшись до хлопців. — Вам що, не сидиться? Чи з виставою щось не так?

— Скоріше друге, — невнятно пробурмотів Фред, закривши очі рукою та потерши лоба.

— Якщо коротко, то в цьому місці коїться щось дивне, — знову повернувся до бесіди Майк.

— Наприклад?

— Ну, по-перше, та вистава, яку ми зараз бачимо на сцені, не збігається з тією, на яку ми прийшли.

— Ти хочеш сказати, ми помилилися квитком? — Енн дещо зблідла від здивування та вже уважніше слухала брата.

— Ні, квиток, час і місце правильні, а от сама вистава мала бути іншою.

— Чорт! — вилаялася Енн та дещо роздратовано подивилася на брата. — То тобі просто вистава не підходить? Невже так нудно? Там, взагалі-то, найцікавіше мало початися вже… Що такого в тому, що просто змінився сюжет?

— Просто зупинись і подивися на це, — перебив її Фред та підвівся зі свого місця. Із настороженням він підійшов до дідуся років шістдесяти, який сидів біля Енн, та доторкнувся до постаті, що уважно дивилася на сцену.

Просто на очах силует розчинився в повітрі, а легенький туманчик після зникнення глядача застиг на його сидінні.
Енн застигла, неначе статуя, вирячивши очі та привідкривши рота.
Вона спробувала протерти очі, проте картина анітрохи не змінилася. Все лишалося так само: і туманчик, що висів над червоним кріслом зниклого глядача, і Фред, що ходив туди-сюди вздовж їхнього ряду, сховавши руки в кишені, і Майкл, що, підперши голову руками, дивився кудись у далечінь, про щось роздумуючи. На мить чіткість знову поверталася на його обличчя, а рука тягнулася до рюкзака на підлозі між його та Фредовим місцями.

— Можливо, це теж частина вистави? — невпевнено спитала Енн та доторкнулася до сидіння дідуся, немов перевіряючи, чи не зраджують їй очі.

— Знаєш, це все мені дещо нагадує, — Майкл підійшов до сидіння, над яким застиг легенький туманчик, та зробив фотографію на свій старий фотоапарат, який завжди носив із собою.

— У будь-якому разі це потрібно зафіксувати, — пояснив він і роззирнувся довкола.

— Отже, ти хочеш сказати, що це все дійсно правда? — з острахом спитала Енн, поглядаючи то на сцену, то на залу, повну людей. Усі інші сиділи, не помічаючи нічого особливого. Здавалося, їх не турбувала гучна розмова трійки підлітків, що затягувалася, ускладнювалася та лякала дедалі більше.
Для них існувала лише сцена, а реальний світ був ілюзією.

— Пам’ятаєш, — загадково заговорив Майкл, спершись на наступний ряд та подивившись кудись угору, — ми вже були свідками Ілюзії Забуття, коли відвідували Долину Крижаних Сліз того року. Кожен із нас чудово знає та розуміє, наскільки небезпечною й оманливою може бути ця сила. Вона впливає на наш мозок, душу та інтелект, але залишає зовнішній світ незмінним. Вона контролює нашу свідомість, а часом і пам’ять.

— Гаразд, але якщо це ілюзія, то яка її мета? — Фред зупинився поруч із другом та вирішив вислухати його пояснення — схоже, щось у словах Майкла виявилося для нього цікавим.

— Однозначно я можу підтвердити, що це теж ілюзія. Вона має свої межі та власника, конкретне місце й дату створення, а отже її можливо не лише розшифрувати, а й знищити, змінивши все, що вона накоїла за час свого існування.

— Проте в Долині ми чітко розуміли, що є першопричиною ілюзії та до чого вона прив’язана, — влучно підмітила сестра, глибоко замислившись.

— Мені здається, що першопричина може бути однаковою для всіх, на відміну від об’єкта прив’язаності.

— Стоп! То ти хочеш сказати, що в цьому теж замішаний культ Вейдзо?

— Чому саме він? Хіба у світі мало культів?

— Тих, що видозмінюють реальність так.

— Але звідки в тебе така інформація? Може, вони так само, як і Вейдзо, просто ховаються в тіні.

— І навіщо ж?

— Аби вдарити у вирішальний момент усім разом!

— То чому ж вони досі цього не зробили? Хіба не могли знайти потрібного моменту аж до цього часу?

— Я звідки знаю…

— А от я знаю, бо лише культ Вейдзо здатен на таке, і він пов’язаний із цією ілюзією теж!

— А от я знаю, що ні.

— А я кажу — так!

— Та замовкніть ви обоє! — гаркнув на весь театр Фред, чим не здивував нікого з ілюзорних глядачів, зате привернув увагу друзів. — Ви краще послухайте, що відбувається на сцені. Якщо вистава теж ілюзорна, то в ній мусить бути зачіпка, що приведе нас до її джерела.

Майкл та Енн, важко зітхнувши, обернулися обличчями до сцени. У залі знову запала тиша, яку перервала чергова репліка старого чаклуна.

— Ви навіть не розумієте, з чим маєте справу! Єдиний вихід із вашої ситуації — це переселення з вашого містечка кудись деінде. Якщо це вже сталося, значить нічого змінити не вийде. Ви не перші, але й не останні серед тих, кого це вже спіткало…

Завірюха рвала все на своєму шляху з такою силою, що її пориви навіть досягали перших трьох рядів глядацьких місць. На мить у голові Майкла виникло дивне запитання, яке він одразу ж відніс до категорії неможливих, щойно уявив: «Чи може ця завірюха бути реальною?»
Насправді її реалістичність хлопець усвідомив тільки тепер, коли уважніше пригледівся до сцени, припорошеної снігом.