Розділ 1 “Ілюзія спокою”

Театральна зала мовчала. Темрява навколо немов приховувала від глядачів щось, чого вони точно не мали бачити. У повітрі відчувалося певне напруження, спричинене очікуванням початку вистави. Звідкілясь згори линув монотонний гул, що пригнічувався грою на органі, звуки якої чулися з усіх сторін одночасно. Кожна нота, лунка та милозвучна, чарувала вухо глядача чимось багатообіцяючим, незбагненним. Здавалося, це знак-попередження перед великою бурею, що з люттю кинеться на Смітвіль — невеличке гірське містечко, де панували вічні холоди. Навіть влітку мороз не покидав цих будинків, розкиданих так безладно серед льодових піків.

Блакитне світло з прожекторів ринуло на сцену, освітивши декорації лісу, вкритого снігом. З-за куліс завіяв вітер, відтворюючи умови природи практично бездоганно. Ялини колихалися під дією цього вітру, так ніби хтось проходив поміж ними.

Сніг рипів під ногами декількох людей, що крокували лісовою дорогою по коліно в снігу. Видимість у цій завірюсі була просто жахливою. На додачу до цього нестерпний холод пробирав тіло до самих кісток, змушуючи подорожніх напружувати останні сили, аби віднайти в цьому крижаному хаосі шлях до мети.

Незабаром на першому плані всі побачили три силуети, що зупинилися десь на галявині, посеред якої стояла стара хижина, на перший погляд, забута. Лише невеличкий вогник жеврів на підвіконні цієї халупи, що, здавалося, от-от згасне. Ця свічка, запалена немов із острахом, бережно трималася на межі життя і смерті. Можна було подумати, що вона вже нікому не потрібна, а її сенс давно втрачено.

Три постаті спинилися, перемовляючись між собою досить таємниче: їхні слова були нечіткими, але ті, хто сидів на партері, могли побачити тривогу на їхніх обличчях. Крім того, один із них увесь час вказував на будівлю та щось затято доводив напарникам.

— Я ще раз повторю: цілком можливо, що він проживає просто тут. Ми не можемо знати достеменно, чи допоможе це, але ми прийшли сюди заради того, щоб спробувати.

— Слухай, я не так уявляла все це. Я думала, що та людина, яку ми шукаємо, реально має велику лабораторію з інгредієнтами на будь-яке закляття та бібліотеку, де містяться тисячі книг, що зберігають у собі стільки знань, скільки нам навіть не снилося!

— Але до чого це? — втрутився третій голос, недорозуміючи деякі моменти.

— Цей стариган, якщо він ще живий, ніяк нам не допоможе. Він скоріше шарлатан, ніж «геній у тіні», як ти намагався мені довести.

Розмова героїв перервалася скрипом, що долинув зі сторони хатини. Двері прочинилися зі зловіщим звуком, який можна було почути чи не в кожному фільмі жахів. За мить перед їхніми очима постала згорблена фігура старого діда із сивою бородою, у чорній мантії та капюшоні, що ховав його очі та більшу частину обличчя. За його спиною витали бліді силуети, які ледь можна було розрізнити при блакитному освітленні сцени.

— Хто ви і чого бажаєте? Чи хто досі не вірить у сили, що й привели вас сюди? — його голос нагадував грозу серед похмурого неба, що дужчала з кожним наступним словом.

— Схоже, зараз почнеться найцікавіше, — тихо сказав Майкл, звертаючись до своїх друзів, що сиділи поряд. — Ця історія все ж таки дуже відома в сучасному театральному мистецтві. Я вибрав її не просто так. У ній є щось особливе.

— Можливо, за реалістичністю вона й непогана, але сюжет якийсь занадто награний. Там усе відбувається за давно відомим планом: спочатку якась чортівня змушує героїв почати пошуки, згодом вони почнуть сумніватися, але за збігом обставин усе неочікувано змінюється, і вони вже на дорозі до фіналу. А потім ще купа саспенс-моментів, спецефектів, найбільше кінцеве напруження сюжету — і все. Кінець! — Фред відкинувся на спинку свого крісла, схрестивши ноги та склавши на грудях руки з таким обличчям, немов він учитель, що розповідає загальновідомі речі некмітливому учневі.

— Якщо судити за таким планом, то все кіно та театр — це суцільна однотипщина, у якої тільки задуми змінюються.

— А якщо ще й судити логічно, то воно так і є. Я от, наприклад, поки нічого шокуючого не побачив. Більше того — я наперед знаю всі ті повороти сюжету, які заклав у нього автор.

— То хочеш сказати, навіть тоді, в Долині Крижаних Сліз, ти одразу зрозумів, що й до чого? Чи ти підігрував Баррі? — глузливо спитав Майк, дивлячись прямо в очі співрозмовнику.

— Не забувай, що першим на його теорії купився саме ти, а не я. Мені ж він не подобався ще з самого початку. Енн може підтвердити, правильно?

— Та замовкніть обоє! Я через вас узагалі нічого не чую! — не витримала Енн, штурхнувши Фреда та знову звернувши погляд на сцену, де між стариганом та подорожніми розгорнулася справжнісінька дискусія, початок якої хлопці пропустили через власну розмову.

— Які, в біса, розломи, попередження та паранормальності простору?! Ми прийшли до вас для того, аби зрозуміти, чому в нашому селищі зникають люди!

— Хіба це не може бути просто якийсь вовкулака або рідкісний звір? — підтримав першого подорожнього другий. — Так, ми всі чули дивні звуки, що линули з пітьми, але це не привід називати ту істоту чимось надзвичайним.

— Тоді як її назвали б ви? — загадково спитав дід, хижо всміхнувшись.

— Чого б це нам придумувати ім’я якійсь істоті, якої ми навіть не бачили?

— Якщо ви не бачили її, то як можете стверджувати, що я говорю неправду? — запала мовчанка. Напруження так і зависло в повітрі, просякаючи простір хвилюванням, яке неможливо було просто так передати словами. Це була суміш запитань без відповідей та тривоги, спричиненої словами, що жахали своїм змістом.

— Ви маєте зрозуміти, що Розломи Світів — це не просто дірки в просторі, які здатні випускати до нас будь-що з Безмежності.