Глава 23. Таємниця конверту

— Чомусь мені здається, що це те, що залишилося від Елізабет Гілл.

Він хмикнув і подивився кудись убік. Як мені здалося, туди, де до цього стояли школярі. А потім таки поглянув на мене, при цьому знову виглядаючи як побите щеня.

— Я загадав, щоб ти зустріла своє кохання. Кохання для Елізабет Гілл.

Спочатку я остовпіла. Знаєте, це якби було приємно. Ну типу, він побажав щось для мене. Та потім мої мізки згенерували першопричину цього бажання і стало якось не дуже. Звісно, Кріс знав, що Таємний Валентин не прийшов на побачення. Навіть повечеряв зі мною, щоб я не була самотньою.

— Що ж, — пробурмотіла я, випускаючи клаптик паперу із замерзлих пальців, — дякую.

Не промовивши більше ні слова, я відчинила дверцята і квапливо сіла на переднє пасажирське сидіння. Як же добре, що цього разу він не встиг проявити свою галантність, бо тепер я почала ображатися на неї.

Через хвильку Кріс уже сидів за кермом. Машина давно прогрілася, тому в неприємній мовчанці ми рушили в бік мого дому. Їхати тут було хвилин десять, може, п’ятнадцять, бо в об’їзд. Пішки я діставалася іншим шляхом.

— Ти засмучена, — за кілька хвилин таки заговорив Кріс. —  Це, хм… Це через побачення?

— Ні, — відповіла я, хоча насправді це було не зовсім правдою. Але така відповідь уберігала мене від зайвих запитань. І щоб їх точно не було, та й тому, що хотілося розказати про те, що турбувало, я продовжила: — Справа в тому, що сім днів тому ми з дівчатами про дещо домовилися…

І я розповіла йому про наш план із дурнуватою назвою «КСЛ». Звісно, деякі подробиці упустила. Як, наприклад, написання історії про наші пригоди. Не зовсім законні, нагадаю вам. А ще я не сказала про любовну лінію, яку дівчата сподівалися віднайти після побачення з Таємним Валентином. Коротше кажучи, я видала лише сухі факти, просто емоційно коментуючи це.

— Як бачиш, із нашого плану виконано зовсім мало. А як оцінити загалом, то ми провалилися.

На цьому моменті я вже стигла зняти шарф, поклавши на коліна до сумочки, та розстібнути пальто, бо Кріс добряче накочигарив у машині. Здається, я трішки перестаралася, коли зображала, як сильно замерзла. До того ж, під час розмови, я мимоволі схилилася в лівий бік. Якась невидима сила постійно тягнула мене до Кріса. Та зауважу, що й він постійно поглядав на мене і трішки схилився назустріч. Стосовно останнього я не впевнена, але дуже цього хотіла.

Автівка несподівано зупинилася. Я поглянула у вікно й побачила батьківський дім. Як швидко пролетів час. І від цього мені знову стало сумно.

— Ліз, ви не провалилися, — почав Кріс. Коли я не повернулася, кінчиками пальців він доторкнувся до моєї долоні. І що? Та звісно, про дім і вікно було відразу забуто.

— Винного буде покарано, — отримавши мою увагу, вів Кріс. — Хай не сьогодні, але буде. І ти обов’язково отримаєш позитивну відповідь від видавництв.

— Ти кажеш це із ввічливості, — не втрималася я.

Ці слова прозвучали так, наче їх промовила вередлива дівчинка. Гадаю, саме це і викликало в Крістофера усмішку. Та як не дивно, вона була не веселою, а ніби замріяною. Ну або ж мені настав час відвідати окуліста.

— Коли дуже сильного чогось бажаєш, то воно має здійснитися.

Я розімкнула вуста, щоб заперечити, та затнулася. Вдруге за вечір слова Кріса наче нагадували мені щось. Тільки цього разу я не стала довго над ними думати. Здається, мої бажання були надто нереальними. Натомість я видавила із себе усмішку й щиро сказала.

— Шкода, що тобі довелося провести День закоханих саме так.

Кріс замотав головою.

— Все добре.

Схоже, у нас обох нічого не було добре, але я бодай зізналася. Нехай і не повністю.

— Та ні, — я стиснула губи й на якусь мить опустила погляд униз, де кінчики пальців Кріса все ще торкалися моєї лівою долоні. — Я знаю, що в тебе, так би мовити, є дама серця. — Він видав щось схоже на «ох», від чого я задерла голову, не втримавши справжню усмішку. — Не тільки я маю друга з язиком без кісток.

Крістофер хмикнув і видав здавлений смішок.

— Ділан.

Після імені до моєї головешки, нарешті, дійшло, що Кріс не заперечив. Отже, його серце дійсно було зайнятим, тому я мала угамуватися.

— Гаразд, — прохрипівши, я прочистила горло, — час уже вшиватися.

Біда тільки в тому, що грудка в горлі нікуди не зникла, ще й очі почало щипати, тому не надто аналізуючи свої дії, я схопила шарф із сумочкою та миттю вибралася на вулицю. Здається, позаду пролунало моє ім’я, але я не була певна чи не галюцинація то часом.

— Мало чого я там бажаю, — бурмотіла я, якогось біса намотуючи шарф, — усе рівно не здійсниться. Для мого чуда треба багато часу.

Рефлекторно я засунула руки в кишені, щоб так втримати поли пальто й не застібатися, як раптом зупинилася. Пальці правої руки відчули старий конверт. Він лежав там весь цей час. Звісно, лежав. Але зупинитися мене змусило дещо інше. Один здогад, який з’явився в голові, щойно рука торкнулася паперу.

— Як дуже сильного чогось бажаєш, то воно має здійснитися.