Глава 22. Загадати бажання

Щойно я піднялася, Кріс встав слідом і за два кроки підійшов до вішалки з верхнім одягом.

— Я відвезу тебе додому, — сказав він, розгорнувши перед собою моє пальто.

Галантний, як завжди. Повернувшись до нього спиною, я засунула руки в рукава й похитала головою, бо побачила через дорогу яскраву вивіску «Холт і Холт».

— Крісе, ти живеш через дорогу. Тобі вже точно в не один бік зі мною.

Коли я обернулася, він подав мені шарф і надів своє пальто. Кріс мав дещо знервований вигляд. Як урахувати, через що ми пройшли цього вечора, це здавалося дивним. Взагалі-то, під час самої драми він був спокійний, як двері.

— Ліз, я все рівно відвезу тебе додому, тож давай ти просто відразу погодишся.

Секунду-другу я дивилася в його очі, шукаючи причини нервування. Звісно, я не телепат і нічого не змогла виявити. Та зауважу, що від мого пильного погляду Кріс заметушився і запустив п’ятірню у коротке волосся на потилиці.

— Хм, подиви який серйозний, — всміхнулася я, щоб хоч трохи розвіяти невідоме для мене напруження.

На мить я відвернулася, щоб забрати сумочку, і, побачивши напівпусті тарілки, згадала про чек за дві вечері, одну з якої ми навіть не їли. І хоч заробляла не дуже багато, та якось не хотілося скидати це все на Крістофера.

— Тоді вечеря…

Я навіть гаманець не встигла до пуття дістати, коли долоня Кріса накрила мою і він промовив:

— Навіть не думай, вечеря за мною. Це ж я запросив тебе.

Я подумувала заперечити, мовляв, фактично, мене запросив Таємний Валентин, але не стала. Не хотілося нагадувати Крісу, на яку дурість я пішла, від того знову ніяковіти. Тому все, що зробила, так це примружила очі і випнула губи, у жартівливій формі видаючи свою незгоду. І знаєте, ця безглузда моська викликала в Кріса чарівну усмішку, а потім смішок.

— Ти завжди була кумедною, — зауважив він, поклавши на столик кілька купюр. Далі він махнув дівчатам за барною стільницею і вказав пальцем вниз. Ну яка тільки порядна людина.

— Я справді можу дійти сама, тут не дуже далеко.

На високих каблуках я б ішла додому десь пів години. Взимку. В пальто й короткій спідниці. Але мені було якось не по собі від думки, що Кріс запропонував підвезти тільки із ввічливості. Власне, а із чого іще?

— Я б так не сказав, — м’яко усміхнувся він мені і, поклавши долоню на поперек, підштовхнув уперед. — Тим паче, не схоже, щоб у нас були інші плани, хіба ні?

Крокуючи уперед, я відчувала поряд міцне тіло Кріса. По-перше, він, можна сказати, обіймав мене, усе ще тримаючи руку на спині. По-друге, фактично, так воно й було, тому лівим плечем я притискалася до його торсу.

Як справжній джентльмен, Кріс відчинив переді мною двері і пропустив уперед. Я не дуже була цим задоволена, адже йому прийшлося відпустити мене з обіймів, хоч і не повноцінних. Але щойно сам Кріс вийшов, то підставив мені лікоть і, як мені здалося, трішки ніяково й лагідно промовив:

— Хапайся, бо ж слизько, а ти на каблуках.

Як добре, що мої щоки не червоніли. Хіба що від холоду. Але то вже інша справа. Я підступилася та пірнула рукою під його лікоть. Кріс був вищий на голову, навіть коли я була на каблуках, тому його лікоть притискався до моєї лівої груді. Звісно, я була одягнена у светр і пальто, та все рівно відчувала якийсь чудернацький трепіт всередині від такої близькості. Може, я просто не була звична до гарних манер по відношенню до себе, тому так реагувала?

До будівлі фірми «Холт і Холт» ми крокували повільно, не промовивши ні слова. Тільки зрідка позирали одне на одного та всміхалися. Це було приємно, але я не могла викинути із голови того, що не мала права на ці усмішки.

Перетнувши вулицю, вільною рукою Кріс дістав ключі і срібляста машина мигнула фарами. На ній було багацько снігу, що говорило про те, як рідко власник кудись їздив.

— Треба прогріти, — хрипко промовив Кріс, лівою рукою звільняючи свій лікоть.

— Ох, так, точно, — я дурнувато розсміялася.

Вийшло безглуздо, бо я не відразу зрозуміла, чому він хоче відійти, тому спочатку чинила невеличкий спротив. Відчуваючи, що ніяковію, я склала долоні разом перед ротом, похекала на них та почала розтирати. Взагалі-то, ми кілька хвилин як вийшли із теплого приміщення, тому аж так холодно не було. Але я ж мала щось зробити, щоб не витріщатися і не белькотіти якусь нісенітницю.

Для більшої правдоподібності, я почала тупцювати на місці. Щоправда, це не зіграло мені на руку.

— Може, сядемо всередину? — запропонував Кріс, звівши брови.

— Хе, — відмахнулася я, спромігшись видати лиш це.

Я уникала погляду блакитних очей, тому помітила, як на іншому боці, ближче до нової кав’ярні, сміялися школярі. З виду випускники. Може, на рік чи два менші. Вони палили невеличкі папірці, а потім обіймалися. Зрозумівши, що там одні парочки, я аж очі закотила.

— І чому мені здається, що ти знаєш, що вони роблять?

Я покосилася на Кріса й мимоволі всміхнулася. Чорт забирай, як він так навчився читати мене? Я ось, наприклад, не дуже вміло розшифровувала його вирази обличчя.