Глава 21. Втекти від долі

На обличчі Кріса з’явилася, як мені здалося, зніяковіла усмішка. Він повільно прибрав руки з моєї талії та озирнувся, наче шукаючи місце, куди краще прилаштувати свої очі. Потім його рука потяглася до потилиці, а погляд повернувся до мене.

— Ну раз ми вже тут, то, може, повечеряємо? — Перш ніж я встигла відповісти, Кріс квапливо додав: — Я помітив, що ти так нічого не їла, навіть каву не пила. А зараз усе вже вистигло.

Я подивилася на столик, біля якого ми все ще стояли, і помітила, що не тільки в мене не було апетиту — його тарілки теж були повними. І хоч як мені хотілося погодитися, та все ж довелося відповісти інакше:

— Вибач, я б залюбки, але, гадаю, що маю поїхати до подруг. Треба бодай переконатися, що з ними все добре.

— З ними Ділан, — зауважив Кріс, відірвавши долоню від потилиці та виструнчившись. На його обличчі досі була дивна усмішка. — Упевнений, у них усе добре.

Наче в підтвердження його слів, мій телефон на столику завібрував, і коли я взяла його до рук, побачила повідомлення від подруги.

Сем: «Ми дома. Не хвилюйся. Завтра побачимося».

— Що ж, — бурмотіла я, набираючи коротке повідомлення у відповідь, — схоже, я дійсно вільна.

Коли я подивилася на Кріса, то побачила, як він стискає губи, стримуючи широку усмішку. І хоч вечір був шалено божевільним, я щиро всміхнулася у відповідь.

Ми пересіли за столик, за яким я чекала свого Таємного Валентина, і замовили теж саме, що до цього. Та, як виявилося, замовлення Ріка, Джареда та Меліса не було сплачене, а оскільки ми єдині залишилися із тієї компанії, то Кріс згодився додати все в наш чек. Подумки я задалася питанням, скільки ж він заробляв. Я і сама не бідувала, але відповідально ставилася до витрат. І хоч могла дозволити собі обіди чи вечері не вдома, навіть нову куртку чи взуття, але оренда квартири все ще була мені не по кишені.

Сидячи навпроти Кріса, я не могла перестати дивитися на нього. Не хотілося зізнаватися, але я таки мріяла, щоб саме він виявився моїм Таємним Валентином. Звісно, це було тупо, розумію. Такі хлопці, як Кріс, точно не страждали від відсутності жіночої уваги, тому якого біса йому відправляти мені анонімну записку? Але ж ніхто не забороняв мені мріяти. Від усіх цих думок я починала нервувати, але нічого не могла із собою вдіяти. Зрештою, Кріс же сидів навпроти. Плюс його очі не стали менш гарними, як і усмішка.

— Мені варто знати, чому ти опинилася в компанії свого колишнього, його нової дівчини та підозрюваного в скоєнні злочину проти твоєї подруги?

Якби не м’який, майже лагідний тон, я б вирішила, що Кріс питає із сарказмом. Та кутики його губ тремтіли, бажаючи піднятися, а в очах миготіла смішинка.

— Взагалі-то, — я і сама тихо розсміялася, — це вийшло випадково. Вони просто з’явилися тут і запропонували приєднатися. — І саме після цих слів я збагнула дещо. — Почекай, а як ти тут з’явився? — Я повела бровою, мружачи очі. Кріс саме відкрив рота, але, швидко склавши два і два, я відповіла замість нього. — Сем! Ну звісно, вона розказала Ділану, а той тобі.

— Ліз… — м’яко промовив Кріс, наче як невпевнено потягнувшись рукою до моєї руки. Але встиг доторкнутися тільки до кінчиків пальців, коли до нас підійшла офіціантка.

Він відхилився назад та втупився на чашку з кавою, яку саме поставили перед ним. А я з відкритим ротом дивилася на свою долоню на столі. У голові було одне-єдине питання: «Кріс хотів узяти мене за руку?» Воно-то зрозуміло, що за руку беруть і просто так. Але моя романтична душа хотіла бачити лише приховані натяки. Тупо, еге ж?

Власне, за ту хвилину чи близько того, поки офіціантка розставляла наше замовлення, уважно розглядаючи кожного, бо ми ж були учасниками недавньої драми, я встигла переконати себе, що не треба бачити іскри там, де їх просто не може бути.

Взявшись за чашку, я піднесла її до рота й тихо, на випадок тремтіння голоса, спитала:

— То Сем і Ділан зустрічаються?

Губи Кріса розімкнулися, але відповідь пролунала не відразу. Кілька секунд він просто дивився на мене. Прямо в очі. Маючи такий вигляд, наче подумки вирішував щось важливе. Та не встигла я занепокоїтися про подругу, як Кріс таки ледь помітно всміхнувся і сказав:

— Наскільки мені відомо, ні.

Він відсунув чашку і, навпаки, підсунув тарілку з картоплею. Не дивуйтеся, «Джойс» справді мало дуже примітивне меню. Не знаю, про що до цього думав Кріс, але, мокаючи картоплю в маленьку мисочку із соусом, уже не виглядав напруженим. У його очах була та ж сама усмішка, що й на губах.

— Але Сем подобається Ділану, — зауважила я.

Кріс зиркнув на мене спідлоба і хмикнув.

— Гадаю, це очевидно. Та й він не надто приховує свої почуття.

А ось це було доволі цікаво. Аж так, що я відставила чашку вбік, поклала руки на столик та схилилася вперед.

— То чому ж вони не разом? Ділан наче хороший хлопець.

Цього разу Крістофер підняв голову, щоб наші обличчя були на одному рівні. Серйозно, звідки в нього такі гарні очі? Може, то лінзи?

— Так, хороший і вірний друг, — з відчутним теплом у голосі озвався він. — А це питання тобі слід поставити Сем, якщо вона, звісно, сама знає на нього відповідь.