Глава 17. Таємний Валентин

— І хто це в біса може бути? — спитала я, спираючись на стінку біля єдиного вікна в маленькому кабінеті Сем.

Як уже згадувала раніше, подруга займалася паперовою роботою на фірмі свого тата. Хоча, відверто кажучи, коли я опинилася в офісі, то подумала, що це саме вона тут усім заправляє. Це була невеличка будівельна компанія зі штатом до тридцяти співробітників, переважна більшість яких постійно знаходилися на об’єктах, тому головний офіс був доволі компактним, без всяких там стелажів із книгами, як, наприклад, у Кріса.

— Таємний Валентин, Ліз, там же написано, — гигикнула Кортні, відкинувшись на спинку старенького крісла вицвілого коричневого кольору.

Між нами стояв дерев’яний журнальний столик, лакове покриття на якому почало лущитися. Доволі кумедно, як врахувати, що фірма, де ми перебували, займалася не тільки будівництвом, а й ремонтом та дизайном інтер’єру.

Сем піднялася із-за робочого столу та підійшла до нас. Зупинившись перед столиком, вона підняла записку і вкотре покрутила, розглядаючи так, наче це головний доказ у справі серійного убивці.

— Тут твоє ім’я, тому помилки стосовно адресата немає.

Сем сказала очевидні речі, від чого я мимоволі закотила очі. Мене цікавило не кому написана записка, бо це й так було відомо, а ким та навіщо. Тільки-но я зібралася знову це озвучити, як у двері тричі гучно постукали, а потім вони широко відчинилися.

— Слухай, крихітко, ти… — Ділан запнувся, коли не побачив Сем на робочому місці. Він озирнувся і, помітивши не тільки ту, кого шукав, а ще двох дівчат, відпустив хрипкий смішок. — Тепер ви втрьох будете сюди їздити?

— По-перше, — Сем не рушила з місця, тільки голову на бік схилила, — не називай так мене. По-друге, чого тобі треба?

Ділан повільно рушив уперед, зеленими очима пильно роздивляючись нас.

— Ти з від учора не дала відповіді на мого листа. Там важливий проєкт, сама знаєш. — Він зупинився між мною та Сем і посміхнувся.

Я бачила, куди опустився уважний погляд Ділана, але навіть подумати не встигла, що може статися, як він вихопив із рук Сем дурнувату записку. Як по команді ми з подругою кинулися до хлопця, та він швидко відступив назад і задрав руку високо над головою. Одна лиш Кортні залишилася на місці і дзвінко розсміялася.

— Так, що тут у нас? — посміюючись, озвався Ділан, задравши голову, щоб бачити текст записки.

— Не пхай свого носа, куди не треба, — обурилася Сем, намагаючись вихопити пожовклий аркуш.

Звісно, у неї нічого не вийшло. Ділан тримав її на відстані витягнутої лівої руки. Дякувати богу, я таки зрозуміла, що Кортні розумна дівчина, тому повернулася до вікна. І хоч записка була написана мені, я не відчувала сорому за те, що її прочитає Ділан.

— Ага, ясно, — хлопець гигикнув і покрутив папірець у правій руці, яка все ще була в нього над головою, — виходить, ви шукаєте Таємного Валентина. Якщо це і є ваша справа, то не заздрю, записка старезна.

— Ні, це я знайшла сьогодні в поштовій скриньці. — Я підняла зі столу конверт і теж простягнула Ділану. Ну а що, може, він мав якісь ідеї стосовно цього. Ділан узяв конверт у ліву руку й почав роздивлятися. Спочатку з усмішкою, а потім якось серйозно.

— А-ха! — вигукнула Сем, таки повернувши собі записку.

Поки я відволікала хлопця, подруга підкотила свій стілець, залізла на нього і змогла дотягнутися до руки. Та Ділан теж був не промах. Коли Сем збиралася злізти, він спритно обхопив її правою рукою довкола стегон і поставив на підлогу якраз біля мене. Господи, її обличчя треба було бачити. На ньому проглядалася суміш радості, зніяковіння і роздратування. А найголовніше те, що вона ніяк не прокоментувала дії хлопця. Чорт забирай, я таки мала дізнатися, що було між цими двома.

— То ти підеш на зустріч? — наче між іншим, спитав Ділан, досі розглядаючи конверт. Точніше, моє ім’я на ньому. Я не встигла відповісти, коли він додав: — Чом би не спробувати, га?

— А ось я теж так вважаю, — підхопила Кортні.

Сем вийшла із хвилинного заціпеніння, забрала в Ділана конверт і разом із запискою жбурнула на стіл.

— Ми впораємося без твоїх порад. — Подруга спробувала розвернути хлопця в бік дверей, але ж це теж саме, що намагатися голіруч підняти автівку. — У нас тут дівчача нарада, давай, виходь.

Ділан розсміявся від потуг Сем, згріб її в обійми та притиснув до грудей. На ньому була чорна футболка з довгими рукавами, але облягала тіло достатньо, щоб оцінити рельєфну фігуру. Я б на місці подруги пустила пальчики в діло.

— Та я дивлюся, до тебе скоро тільки за записом можна буде попасти, — пожартував хлопець, скуйовдивши на маківці коротке волосся Сем.

— Ділане, — не втрималася я, із широкою усмішкою спостерігаючи за ними, — а ким ти тут працюєш?

Ну а що, раптом ця інформація дасть мені якісь підказки.

Хлопець підвів до мене погляд і повільно, маю на увазі, ну дуже повільно випустив Сем з обіймів.

— У штаті я, як архітектор, але здебільшого займаюся веб-дизайном інтер’єру. А що?

— Нічого, — буркнула Саманта й уперши обидві руки йому в живіт, почала виштовхувати із кабінету. — Тобі вже час.