Глава 16. День сьомий

14 лютого, 2012 року

Із чого почався мій ранок? Та ясно, із чого — перевірки електронної пошти. Було там щось? Взагалі-то, було, але акційні пропозиції від піцерії та магазину канцелярії — це не зовсім те, що я сподівалася там знайти.

Заблокувавши екран, я поклала телефон на груди та скрушно зітхнула. Той ранок відрізнявся від попередніх лише тим, що я прокинулася в кімнаті подруги на підлозі. До слова, Сем і Кортні вже не спали. Обидві тихенько переглядали щось на своїх телефонах по обидва боки від мене. У випадку з Кортні вона могла навіть працювати.

— Слухай, я теж засмучена, що ми нічого не придумали, — звернувши увагу на моє зітхання, Сем відклала телефон та перекотилася на лівий бік. На ліжку не вистачало місця трьом, тож ми разом спали на підлозі. — Але треба вміти абстрагуватися від цього. Так що, — подруга забрала мій стільниковий та відклала до свого, — доброго ранку, кралечки.

— Доброго, — пробурмотіла Кортні, не відриваючи погляду від телефону. Схоже, вона дійсно працювала.

Учора ми успішно уникали теми мого рукопису, але це не могло тривати вічно. Натягнувши ковдру до підборіддя, я поглянула на Сем спідлоба й таки видавила із себе:

— Видавництва мовчать. На електронці жодного листа ні від місцевих, ні від нью-йоркських.

— Може, вони ще не встигли прочитати? — припустила Сем, але в її очах чітко виднілося співчуття. — Упевнена, у них до біса тих рукописів.

— Так, але…

— Почекай, — перебила мене Кортні, піднявшись на правому лікті. — Ти сказала на електронці?

Чесне слово, я на якусь мить навіть задумалася над відповіддю. А раптом бовкнула щось не те? Але ні, усе правильно, тому, не розуміючи, що саме так зацікавило подругу, повільно кивнула. Очі Кортні на секунду округлилися, а потім вона підскочила з підлоги, як ужалена.

— Ліз, здається, то через мене.

Коли що, я ні чорта не розуміла. «Коли що» ще раз, Сем теж.

— Ти випадково видалила на моїй електронній пошті листи від видавництв? — це прозвучало, як сарказм і, власне, було сарказмом. Подруга не брала мого телефона в руки й не була хакером, щоб утнути щось віддалено.

— Ні, не видаляла, — Кортні обхопила себе руками, наче їй раптом стало холодно. — Але листи й не могли там з’явитися.

Усе ще хмурячи брови, бо зрозуміліше від слів подруги не стало, я сіла на підлозі, Сем піднялася за мною. Наші погляди були прикуті до Кортні.

— Пам’ятаєш, ми друкували твій рукопис тут? — Я повільно кивнула. Подруга втупилася на мене, ніби чекала, що я маю щось зрозуміти. Та коли цього не сталося, вона додала: — А пам’ятаєш, що я це все складала в конверти?

— Господи, та що ти намагаєшся нам сказати? — не витримала Сем.

Кортні часто закліпала, а потім пропищала, буквально:

— У конвертах не було електронної адреси. Я надрукувала лише ім’я та адресу проживання.

Запала мовчанка. Я дивилася прямо в очі Кортні, а та в мої. І я навіть не сумнівалася, що в її голові було так само порожньо, як і в моїй. Знаєте, щось типу шоку, просто легкої форми. Та коли він минув, почався справжній хаос.

— Поштова скринька! — майже одночасно вигукнули ми й лінивий ранок перетворився на оперативні збори.

Зриваючи із себе піжаму, я намагалася якомога швидше одягтися. Десь між джинсами та майкою Кортні засунула до мого рота жувальну гумку, бо на чищення зубів не було часу. Коли я спускалася сходами на перший поверх, поруч бігла Сем зі щіткою для волосся. А поки взувалася, мене зачісувала Кортні. Коротше, таких зборів у мене ще ніколи не було. Біллі, зустрівши нас біля виходу, не насмілився і рота відкрити, помітивши наші шалені обличчя. А вони такими й були.

На вулиці мене зустрів холодний вітер, але вперше за останні кілька днів я на нього не зважала. Та що там, я бігла у своїх чоботях на високих каблуках, хоча до цього нормально ходити не могла. Перед очима була поштова скринька через три будинки від мене. Моя ціль!

Та коли я таки добігла до неї, то, по-перше, зігнулася пополам, щоб перевести дух, а, по-друге, нарешті зрозуміла, що там може й не буди того, що я так бажала побачити. Десь із глибини душі почало підніматися хвилювання в перемішку з надією. Але мені було так страшно, що я полізла в кишеню за телефоном, щоб набрати подруг для моральної підтримки. Та знайшла там лише візитку Кріса. За екстремальними зборами я забула стільниковий біля ліжка Сем.

— Трясця його мамцю, — тремтливим голосом промовила я, оглянувшись навсібіч.

Звісно, нікого із подруг не було поруч. Я була одна-однісінька на вулиці. Ну як одна, машини їздили туди-сюди, бо то ж був ранок вівторка й люди поспішали на роботу. Але із близьких нікого не було поруч. Тамуючи хвилювання, я кілька разів обійшла поштову скриньку довкола. Зробила вправу з відновлення дихання. Покрутила головою, хоч шия в мене не боліла. Навіть руками потрусила. Коротше, що я тільки не робила, відтягуючи момент істини. Пам’ятаєте, я ще та любителька втікати?

— Зірви цей пластир! — якогось біса вигукнула я і одним махом розкрила поштову скриньку.

Момент істини настав. Я виразно почула, як гупає серце в грудях, сповільнюючи ритм.