Глава 14. День шостий

13 лютого, 2012 року

Учора я нічого не писала. Зовсім. Мій настрій був ще паскудніший, ніж у вечір до того. Зрештою, ми не тільки провалилися, тепер ще була висока вірогідність того, що найближчим часом мені ні на чому буде писати. Учора, коли ми сиділи в кабінеті Кріса і я дала згоду на вхід у хмарне сховище Ріка, то ідея із заявою про крадіжку здавалася доволі розумною. Але коли я прокинулася сьогодні, згадала, що Кріс говорив про якісь нюанси. Чому тільки я не розпитала його? Чорт забирай, адже це він був юристом, а я всього-навсього горе-писакою.

У мої роздуми знову увірвалася вібрація під подушкою. Чесно кажучи, мені було трішки боязно побачити повідомлення від Сем, яка знову щось придумала. Але коли дістала телефон, то побачила вхідний дзвінок від Кортні.

— Привіт, люба, — пролунало в слухавці приємним голосом.

— І тобі привіт, — відказала я, натягнувши ковдру до підборіддя.

— Слухай, Ліз… — подруга зам’ялася і я відразу подумала, чи не підіслала її Сем, щоб запропонувати піти на чергове порушення закону.

— Просто скажи це.

Кортні зітхнула, а потім почулося шарудіння та стукіт. Здавалося, що вона кудись іде, або ж звідкись виходить. За кілька секунд вона продовжила.

— Щодо вчорашнього. Тобі ніхто не телефонував? Нічого не питав?

Здавалося, що всі мої найгірші думки стали реальністю. І я вже не думала про холод, коли одним махом піднялася на ліжку та скинула ковдру в бік.

— Що? — мій голос прозвучав пискляво, бо я дійсно налякалася. — Нас розкрили? До вас приходила поліція? Мене шукають?

— Ні, стривай, ні, — Кортні зупинила мій потік слів. — Ліз, заспокойся. Нічого такого, просто я не можу викинути із голови слова Кріса. Рік, якого я колись знала, не буде шукати, хто ж заходив у його хмарне сховище, якщо взагалі зверне увагу на сповіщення на електронній пошті.

У напруженні я дослухала подругу до кінця і тільки тоді змогла зітхнути з полегшенням. Й оскільки вже вибралася із тепла, то встала з ліжка й рефлекторно почала застилати його.

— Але щось таки трапилося? — спитала я, сподіваючись на негативну відповідь.

Кортні знову зітхнула, точно плануючи суперничати із Сем за звання королеви драми.

— Та ні, — тихо озвалася вона. — Просто я усвідомила, на який ризик ти пішла заради мене. Хочу, щоб ти знала, наскільки я це ціную.

Я сіла на застелене ліжко й мимоволі глянула на ноутбук, що лежав на кріслі в кутку. Може, у мене й не було грошей на новий, та для роботи багато й не треба. Я готова була пожертвувати ним, щоб допомогти подрузі, бо навіть не сумнівалася, що вона зробила б для мене теж саме.

— Кортні, ми ж ліпші подруги, — з лагідною усмішкою промовила я.

На тому кінці слухавки пролунав тихий смішок полегшення.

— І я така щаслива, що віднайшла в собі сили повернути вас.

Це були такі теплі слова. Коли близько пів року тому Кортні знову з’явилася в нашому із Сем житті, ми не ставили зайвих запитань. Подруга розповіла доволі розмиту історію, усі це розуміли, але не лізли в душу. Крок за кроком ми разом відновлювали дружбу, яку колись втратили. Коротше, усьому свій час.

— Мені шкода, що поки що нічого не вигоріло з покаранням винного, — промовила я.

— А мені шкода, що поки що нічого не вигоріло з твоєю книгою, — відказала Кортні.

Після нашого турне по місцевим видавництвам, подруги не питали, як ідуть справи. Вони знали, що в разі чого, я сама розкажу. А я ж уникала розмов про це, щоб не засмучуватися ще більше. Знаєте, типу, якщо ти не говориш про проблему, то її наче й немає, вона ніби не справжня. Як бачите, я багато в чому втікала, просто фігурально.

— Тож, які в тебе плани на цей день? — Кортні в мить повеселішала, хоча я чула навіть через динаміки телефону, що це силувано.

— Лежати в ліжку й сумувати?

Подруга розсміялася і цього разу звучала щиро.

— А ось це погана ідея. Запрошуємо тебе на ночівлю. Ми із Сем звільнимося десь о другій, тож приходь десь о третій.

— Брати вино?

Кортні гигикнула й на фоні почулися кроки. Вона поверталася туди, звідки вийшла, щоб ніхто не чув розмови.

— Скажеш таке, звісно, бери. Вина багато не буває.

Після розмови якийсь час мені було так легко на душі. Я встигла помитися та привести себе в нормальний вигляд. Але ноутбук, що так і лежав на кріслі, не дозволив довго радіти безтурботному життю. Зрештою, я здалася. Потрібно було перенести всі файли на флешку і продублювати в хмарне сховище. Не те щоб я сумнівалася в тому, що нас не розкриють. І вже точно, Кортні знала Ріка краще, ніж я, хай навіть і колишнього. Та перестрахуватися не завадило б. Тому декілька годин я витратила на роботу за ноутбуком — переглядала кожен файл і все, що не потрібно, видаляла. Коли на очі попався файл із чорновою назвою «За сім днів», я не втрималася і таки відкрила його. Написаного тексту було не багато, тому я прочитала його за годину. І знаєте, подумки похвалила себе. Нехай ніхто не взявся співпрацювати зі мною, як з авторкою, та писала я доволі добре. Може, Кріс таки мав рацію і потрібен час, щоб сталося диво?