Глава 12. День п’ятий

12 лютого, 2012 року

Письменники люди дуже чутливі. Ну це якщо ви не знали. Їхнє самопочуття, настрій і навіть погода за вікном має максимальний вплив на бажання писати. Але якщо дощ можна сховати за фіранками, від болю в животі випити таблетку, то з настроєм справи дещо важчі. Єдине, що може допомогти із цим — колосальна підтримка читачів. Та оскільки мій роман ніхто так і не взявся видавати, то вранці, нехотя розплющивши очі, я валялася в ліжку.

Почнемо з того, що звична перевірка електронної пошти нічого не дала. Ніяких звісток про долю мого рукопису, власноруч поданого видавцям, не було. Ну не те щоб я дуже на це сподівалася, але ж помріяти можна. А закінчимо тим, що ще з від учора я те й робила, що думала про Кортні. Мені було дивно, що вона й досі мала якісь почуття до Ріка. Ці думки, у свою чергу, мимоволі змушували мене згадувати останні слова Кріса. І це теж було дивним. Тепер бачите, чому я не потикала носа із кімнати, хоча було вже далеко за десяту?

Я збиралася валятися в ліжку, поки не придумаю, як допомогти Кортні або поки до мене не повернеться бажання писати. Ну добре, писала б я теж у ліжку, але ви й так зрозуміли, що я мала на увазі. Та дехто вважав, що мені час вставати. Під подушкою завібрував телефон. І якби він не повторив це ще кілька раз, дратуючи цим, я б продовжувала дивитися в стелю. Та вже за секунду я бігла у ванну кімнату.

Сем: «Я дещо придумала».

Сем: «Витягуй свою офігезну дупу із ліжка».

Сем: «Зустрінемося в «Джойс» за годину».

Сем: «О, і візьми ноутбук».

Ви теж відноситеся до людей, що не можуть написати все в одному повідомленні? Бо я терпіти цього не могла. А ще бісилася, коли мала зовсім мало часу на збору. Я ж-бо без машини й дістатися до місця могла лише на своїх двох. Додайте до цього миття голови й хоч якийсь макіяж. Щоправда, якби я знала, що чекає на мене, то приділила б більше уваги зовнішньому вигляду. Та менше з тим, не буду забігати наперед.

Коротше, за пів години я вже чимчикувала до кафе, уже твердо вирішивши, що треба придбати зручніше взуття та щось тепліше, ніж кашемірове пальто. О, а ще шапку. І рукавички. Гадаю, не варто казати, що поки я дісталася до місця зустрічі, то відморозила собі все, що тільки можна. Одягнути спідницю було не надто гарним рішенням, а теплий светр зовсім не зігрівав коліна.

У той день, власне, як і в попередні, сніжило. Мело так, що я дивилася лише собі під ноги, прикриваючи обличчя долонею, щоб хоч туш врятувати. Саме тому я не дуже роздивлялася навсібіч. Мені хотілося дістатися в затишне місце і випити чогось теплого.

Переступивши поріг «Джойс», я струсила з плечей і волосся сніжинки, доки вони не встигли розтанути прямо на мені. І поки робила це, намагалася окинути поглядом відвідувачів кафе. Але в очі відразу попав привабливий шатен. Чорт забирай, чого в нього такі яскраві очі? Може, то лінзи?

На хвильну я зам’ялася, роздумуючи, підходити до Кріса чи почекати на подруг. Зрозуміло ж, що зустріч була назначена не тільки мені. Але рішення прийшло саме. Крістофер раптом відірвав погляд від чогось на столі й подивився прямо на мене, наче знав, що я тут. Його губи повільно розтяглися в чарівній усмішці й тут вже не йшлося про втечу. До того ж Кріс помахав мені.

Я не планувала всміхатися у відповідь, та воно саме якось вийшло. І ще не планувала так поспішати до крайнього столика, за яким сидів надто привабливий чоловік. Це вже ноги винні. Та в моїй історії, саме в моїй, а не Кортні, давненько не було драми. Бо чому ж ще один бовдур раптом з’явився на моєму шляху я не знаю.

— О, Ліз, привіт!

Сяючи своєю коронною усмішкою, Джаред дивився на мене так, наче радий бачити. Я не розділяла ці почуття, а ще й подумала, що десь поряд може бути його нова дівчина — Меліса. Зустрічі, як у мелодрамах, я не хотіла, тому почала потрошку пробиратися вперед, але так, щоб не задіти колишнього.

— І тобі привіт, — буркнула я.

— Я чув, що ти повернулася до мами, — вів далі Джаред, наче не образив мене зовсім недавно, наче ми старі добрі друзі, — але не вірив, що це так. То, виходить, ти таки покинула Нью-Йорк?

Від останніх його слів я аж рота відкрила. Та хто так робить, га? Він же кинув мене перед новим роком. Квартиру орендував Джаред, тому, звісно, що вона дісталася йому. Ба більше, він знав, що фінансово я не потягну окреме житло. Куди, на його думку, я ще могла податися, як не додому? Але замість цього словесного потоку я видавила із себе лише обурене:

— Серйозно?

Джаред моргнув, а його усмішка померкла. Може, таки зрозумів, що взагалі не варто було заговорювати зі мною. Та і я не краще, бо не помітила колишнього прямо під носом. Щоправда, дехто відвернув мою увагу.

— Гарно виглядаєш, — промимрив Джаред, ховаючи руки в кишені пальто.

Що ж, тепер я не сумнівалася, що він усвідомив свій промах. Перший промах. Бо коментувати мій вигляд було не дуже гарним рішення.

— Вона завжди гарно виглядає, — голос Кріса прозвучав неочікувано близько.

Що цікаво, від цього здригнулася не тільки я, а і Джаред. З його пихатого обличчя зникли будь-які сліди усмішки. Він набурмосився. І не дивно, бо Кріс обійняв мене. Хоча, стоп, насправді, це дивно. Із декількох причин. По-перше, Джаред уже не мав права так реагувати, оскільки кинув мене. По-друге, якого біса Кріс обіймав мене? Останнє мене ой як турбувало.