Глава 9. День четвертий

11 лютого, 2012 року

Як не дивно, але те, що здавалося найважчим, виявилося найлегшим. Сем таки вдалося вмовити Ріка на побачення, хоча він, відверто кажучи, звучав досить спантеличеним. Знаєте, щось на кшталт того, наче хлопець хотів відмовитися, але дівчина так наполягала, що він, зрештою, згодився і не розумів, як то сталося. І все це я знаю, тому що трюк із телефонним дзвінком спрацював, як треба. Це була репетиція перед вечірнім стеженням і вона пройшла успішно. Я всього-то зателефонувала Сем, вона прийняла дзвінок та поклала телефон до кишені куртки. Звісно, довелося прислухатися, та розібрати слова вдалося.

— Господи, та цей тип — мрія для шахраїв, — було першим, що сказала подруга, повернувшись до нас у машину. Побачивши питання в наших очах, вона пояснила: — У нього пароль усього із чотирьох цифр — 0104. Упевнена, то дата його народження. А якщо ти маєш рацію, — Сем поглянула на Кортні, — і він дійсно все робить через телефон, то я вже не сумніваюся, що відео буде там.

— То що тепер робитимемо? — спитала я, бо до побачення, яке  було назначено на восьму, залишалося трохи менше десяти годин.

— Не знаю, що робитимете ви, а я поїду на роботу. Рахунки самі себе не сплатять.

Ох, здається, я забула уточнити, що Сем працювала в будівельній фірмі свого тата. Вона була там наче як бухгалтер. А ще офіс-менеджер, маркетолог, кадровик… Коротше кажучи, Сем була правою рукою тата й за його відсутності могла спокійно керувати сімейним бізнесом.

— Я з тобою, усе рівно нічого робити, — сказала Кортні.

А ось ця моя подруга була фрилансером, тому могла розпоряджатися своїм часом як хотіла. Тобто в неї були клієнти, яким вона надавала послуги з просування в соціальних мережах, але клієнти, то не шеф. Не знаю, скільки Кортні з того заробляла, але судячи з розцінок smm-менеджерів, це було досить прибутковою справою.

Як бачите, з нас трьох я була єдиною, що ледь зводив кінці з кінцями. Звісно, я підробляла коректором, вважайте, була тим же фрилансером, але це не приносило мені великого заробітку.

— Ти з нами? — звернулася до мене Сем, поглянувши в дзеркало заднього виду.

— Пропозиція дуже заманлива, — я скривилася, уявивши, як буду сидіти в куточку й нудитися, — але пас. Підкиньте мене додому та й по всьому.

Дорогою ми заїхали на каву, а вже десь годину потому я сиділа у своєму ліжку по-турецьки та намагалася писати. За ці дні я звикла до того, що текст йде легко, тому і взялася за ноутбук, щойно видався вільний час. Але саме цього дня щось пішло не так. Я описувала розмову Сем із Ріком, але виходило якось сухо. Буквально кожне слово доводилося вивіряти, навіть, я б сказала вишукувати в голові.

Не менше години я боролася, намагалася розписатися, та, зрештою, здулася і закрила документ. Мене щось турбувало і слідувало вияснити, що саме, якщо я таки збиралася закінчити історію. Лежання на ліжку і глядіння в стелю не допомогло. Музика для медитацій теж. Навіть дві чашки кави нічого не змінили. Та, як воно зазвичай буває, у найдивніший момент, коли я просто стояла на кухні та дивилася у вікно, відповідь сама прийшла до мене.

— А щоб мене чорти вхопили! — вигукнула я, стрибаючи сходами.

***

Зустріч із дівчатами була назначена на сьому. Ми збиралися ще раз обговорити план дій, перевірити чи все взяли, а потім разом поїхати до ресторану, бо машину мала лише Сем. Тому в мене залишалося близько трьох годин, щоб розвіяти свої сумніви. Або хоча б оцінити можливі ризики. Яким би геніальним не здавався план, та ми не урахували законність наших дій. Тобто в разі викриття ми мали знати, на яке покарання чекати. Саме це й турбувало мене. Саме це й визріло в моїй голові на кухні. Тому за п’ятнадцять хвилин я вже натягувала пальто та намотувала шарф. Мені була відома лише одна людина, здатна підказати, тому до неї я і подалася. Зрештою, подібні речі не обговорюють по телефону.

Знову ж таки, оскільки я не мала машини, а в мами брати не згодилася, бо, відверто кажучи, водила поганенько, то до місця довелося діставатися пішки. І всю дорогу, яка мала зайняти не більше п’ятнадцяти хвилин, а в результаті склала пів години, я нарікала на свої чоботи. У Нью-Йорку мені не доводилося аж так багато ходити по не дуже добре почищених від снігу дорогах. Тому звісно, що високі підбори не були проблемою. У Стейтен-Айленді я зрозуміла, що таки варто купити взуття простіше. А ще шапку, бо тут багатоповерхівки були рідкістю, тому холодний вітер не тільки тріпав волосся, а й кусав вуха.

До місця призначення я дісталася без пригод, але промерзла до кісток. Та попри це, якийсь час я тупцювалася на порозі, збираючись із думками, щоб увійти. Офіс адвокатської фірми «Холт і Холт» (знаю, дурнувата назва), розміщувався у двоповерховій цегляній будівлі, яка відносилася до історичних споруд, про що свідчила металева вивіска збоку від вхідних дверей. І так, я уважно прочитала її, причому кілька разів. Я запевняла себе, що не наважуюся увійти через побоювання стосовно того, які відповіді можу отримати. Та будемо відвертими, я просто ніяковіла від думки, що знову зустрінуся із чоловіком, який збивав мене з пантелику однією своєю присутністю.

— Та годі, Ліз, зберися! — буркнула під носа та таки потягла за ручку дверей.

Що ти очікуєш, заходячи в офіс фірми, навіть маленької? Наявність бодай якогось секретаря. Ну чи хоч вказівників, куди далі йти. Але нічого такого я не знайшла. Навпроти входу були сходи на другий поверх, які теж закінчувалися дверима без таблички. Здавалося, що там просто квартира чи місце для відпочинку. Ліворуч від сходів були двостулкові двері, звісно, теж без таблички, куди я і пішла. Та вони виявилися зачиненими. Розвернувшись, я помітила, що двері навпроти, які знаходилися праворуч від входу в офіс, були трохи прочинені. Й оскільки то були єдині двері, куди я дійсно мала всі шанси увійти, то до них і попрямувала.