Глава 7. Найблакитніші очі

Зайнявши місце на задньому сидінні автівки, я з голосним зітханням відкинулася на спинку. Здавалося, треба всього лишень подати рукопис у п’ять видавництв та трішки побазікати з власниками чи головними редакторами. Але виявилося, що це тільки звучить просто. Дідько, та я ще з дев’ятої ранку почала нервувати, коли ми переступили поріг офісу першого видавництва. А зараз було вже пів на другу.

— Я готова з’їсти слона, — з водійського крісла озвалася Сем, вирулюючи на дорогу.

— Якщо я протягом п’ятнадцяти хвилин не вип’ю кави, то почну кидатися на людей, — додала я.

— Тоді дуже добре, що зустріч із Крістофером назначена в кафе, а не в його офісі, — зауважила Кортні. — І назначена вона на другу, тож Сем, піддай газку.

За своїми нервами я зовсім забула, що наше завдання на сьогодні було виконане тільки на половину. Згідно з планом саме сьогодні ми мали зустрітися з адвокатом Кортні, щоб вивідати якомога більше деталей справи та дізнатися, що ще можна зробити.

Власне, саме про це я і хотіла поговорити з дівчатами, погодити план дій, так би мовити, коли Кортні потягнулася до своєї сумки, що лежала на задньому сидінні, та дістала звідти сонцезахисні окуляри й гумку для волосся. Ну так, це звичайні речі і в іншій ситуації я б не звернула на це увагу. Але подруга скрутила волосся в дурнувату гульку, а потім натягнула на себе сонцезахисні окуляри. Ви ж пам’ятаєте, що це був лютий? До того ж погода була досить похмура.

— Гей, люба, а що це ти робиш? — запитала я в Кортні, нахилившись так, щоб трішки протиснутися між двома передніми сидіннями.

Подруга сповзла нижче на сидінні та натягнула шарф, ховаючи підборіддя та губи.

— Ми будемо там, де мене зможе хтось впізнати. Так що це маскування, — нарешті відповіла вона, посунувши окуляри на носа. — Не хочу, щоб хтось із колишніх знайомих впізнав мене.

Я кивнула, приймаючи відповідь, але в моїй голові визріло нове питання:

— Почекай, ти ж казала, що маєш подивитися страхові в очі. Хіба це не є порушенням умов терапії?

Кортні спустила окуляри нижче і, скрививши невдоволену гримасу, поглянула на мене.

— Я ще над цим працюю. Не все відразу, Ліз.

Більше я нічого не запитувала. Сем теж промовчала, але ми переглянулися, без слів домовившись теж над цим попрацювати.

— Тоді краще розпустити волосся, бо так ти сильніше відкрила обличчя, — зауважила я, відкинувшись на спинку, знову втомлено зітхаючи.

Здавалося, що минуло триндець скільки годин від моменту, коли я покинула дім. А ще здавалося, що того дня мене більше нічого не здивує.

Хоча ні, знаєте, це якась безглузда думка для головної героїні. Як авторка я розумію, що до сьомої глави треба накинути драматизму, щоб читачеві було цікаво. А оскільки ми підходили до тієї частини плану, коли збиралися вести аматорське розслідування, то більш слушного моменту для драматизму й не знайти. Але все по порядку.

Зустріч з адвокатом Кортні, який фактично був старшим від нас усього на рік, тому я і подумки називала його не за ім’ям, щоб завчасно почати сприймати серйозно, була назначена не просто в кафе, а в кафе «Джойс». Звісно, вам це ні про що не каже, але зачекайте.

— Трясця його мамцю, воно ще працює! — вигукнула я, визираючи через вікно, поки подруга паркувала машину.

— Та звісно, що працює, — озвалася Сем із водійського місця. — Зажди, зайдеш у середину і здивуєшся ще більше.

Коли хтось так каже про дуже старе місце, ти відразу думаєш, що воно дивовижним чином оновилося. Ну або ж там якесь чудернацьке меню чи офіціанток одягнули в безглузду форму. Але не тоді, коли подібне каже Сем.

Поріг я переступала з широкою зацікавленою усмішкою, та зайшовши в середину й роззирнувшись, насупилася.

— Тут усе так само, як я пам’ятаю, — звернулася я до Саманти.

— Отож-бо й воно, Ліз. Це місце не тільки досі існує, а ще й зовсім не змінилося.

Подруга тицьнула пальцем у кінчик мого носа та попрямувала до вільного столика. Кортні пішла слідом, а я дозволила собі кілька хвилин на ностальгію.

Кафе «Джойс» було відкрито ще за часів… Та бог його знає, за яких часів. Здається, в 50-х, бо по дизайну інтер’єру нагадувало ті часи. Тільки уявіть собі сталеву стільницю завширшки майже як все кафе та такого ж сталевого кольору табурети з м’якими сидіннями червоного кольору. Додайте під вікнами праворуч та ліворуч столики, як ото в потягах, між якими спинка до спинки стоять по два шкіряних диванчики червоного кольору. Підлога, звісно, покрита плиткою чорного та колись білого кольорів, які чергуються. А ще в лівому куточку додайте музичний апарат. Такий яскраво золотий, із зображенням гітари. У «Джойс» час наче зупинився, якщо не враховувати клієнтів, які виглядали надто сучасно.

Поки я оглядала кафе, у якому колись проводила більшість вільного часу, жоден із відвідувачів не звернув на мене увагу. Відверто кажучи, я і сама нікого не впізнала. Усе ж п’ять років відсутності давалися в знаки і я не знала, радіти цьому чи засмучуватися.

— Гей, кралечко, ти не нас шукаєш?! — вигукнула Сем, махаючи мені з передостаннього столика в лівому ряді.

Після її витівки декілька людей таки поглянули на мене, але не знайшли нічого цікавого та повернулися до своїх обідів, а я ж поквапилася до подруг.