Глава 6. День третій

10 лютого, 2012 року

— А ось і наш чемпіон! Готова підкорювати вершини?

Щойно я переступила поріг будинку Саманти, як її тато вийшов мене зустрічати. Як завжди, усміхнений та щасливий. Чорт забирай, вони з мамою були б просто ідеальною парою.

— Білл, не чемпіон, а чемпіонка. Ти ж не сексист, правильно? Тому використовуй фемінітиви, жінкам це подобається.

Не зважаючи на мої слова, він міцно обійняв мене та поцілував у маківку.

— Дай-но подивлюся на тебе, — Біллі поклав долоні на мої плечі та відхилився, наче дійсно роздивляється. — Яка ж ти красунечка, Ліззі. Просто не можна очей відвести.

Кажу ж, вони були б найідеальнішою ідеальною парою. Взагалі-то, Біллі заходив до нас ще кілька днів тому. Він бачив мене й разів зо три міцно обіймав. Але ж то було не в його будинку, тому привітання і повторилися. Чудний чоловік, але занадто добрий. І я любила його, як рідного тата.

— Па, Ліз стане великою авторкою, якщо ти таки відпустиш її, — зауважила Сем, з’явившись у коридорі.

Планування їхнього будинку було таким самим, як і нашого. Ба більше, кімната подруги знаходилася в тому ж самому місці, що й моя. У нас усе було схожим. Шкода тільки батьки не закохалися, щоб одного дня з’їхатися, а нам лишити інший будинок.

— Біжу-біжу, — пролунало з боку вітальні, а за мить з’явилася Кортні. — Все запаковано, як і обіцяла.

Вона тримала коричневі конверти, доволі пухкенькі і, очевидно, важкі. Та підоспів Біллі, забравши тяжку ношу. Він провів нас до машини Сем, завантажив усе в багажник, але навіть попри те, що не вдягнув куртку, залишився на вулиці. Здається, батьки ще й не мерзнуть.

— Люба, хай щастить, — промовив Біллі, заглянувши до мене на заднє сидіння. — Знаєш, у мене таке передчуття, що тут на тебе чекає щось дійсно важливе.

Я тихенько подякувала, бо на більше не спромоглася із-за грудки, яка підступила до горла. Трясця його мамцю, як же приємно, коли тебе оточують щирі люді, що бажають тобі лише добра.

— Маленька, обережно за кермом, — додав Біллі, потріпавши коротке волосся доньки.

Сем закотила очі, але нічого на це не відповіла. Просто сіла в машину, бо та давно прогрілася, та вирулила на дорогу.

— Перший пункт призначення видавництво «Зелений пес»! — оголосила Кортні, піднявши перед собою список. Схоже, їй сподобалося возитися з принтером.

— Навчимо цього пса давати нам лапу! — вигукнула Сем, додаючи газу.

Цей пес виявився чарівним чолов’ягою за п’ятдесят на пів голови нижчим за мене. А тільки-но він вийшов нас зустріти, я зрозуміла, чому подруга говорила, що подати рукопис краще по-старомодному. Бенедикт, так його звати, посадовив нас за невеличким столиком у своєму кабінеті, запропонував каву та смаколики, а потім трішки порозпитував мене. Він, як видавець, вважав, що важливу роль відіграє не тільки якість рукопису, а й особистість автора. І знаєте що? Це мене звиздець, як причарувало! Звісно, я сумнівалася, що «Ліфт кохання» зацікавить його, але отримала задоволення від спілкування. Ба більше, дівчата теж були причаровані кумедним Бенедиктом.

Годину по тому ми знову сідали в автівку, щоб продовжити підкорювати місцевих видавців.

Діставши список, Кортні знову підняла його перед собою, щоб ми звернули на це увагу, та награно серйозним тоном сказала:

— Наступна зупинка «Білка».

Я знала назви всіх видавництв, які входили до списку, бо сама їх туди вносила, тому спокійно відкинулася на спинку сидіння, чекаючи, коли ми рушимо. А ось Сем хрипко розсміялася, похитуючи головою. Коли мотор автівки тихо замурчав, подруга розвернулася праворуч, щоб бачити мене та Кортні, і пускаючи бісики очима промуркотіла:

— Ну що ж, тоді повеземо їй горішки Річарда.

Після цих слів салон наповнився нашим сміхом.

Половину шляху до наступного видавництва ми придумали купу вульгарних жартів з участю білки та героїв моєї книги. Розказувати їх не буду, бо ця історія не має цензу 18+. Але запевняю, було дуже смішно. А іншу половину шляху ми гадали, хто ж зустріне нас цього разу. І я виграла, щоправда, тільки вгадавши стать. Жоржина була жінкою трішки за тридцять і виглядала пиндець, як елегантно. Поруч із нею я почувалася маленькою дівчинкою. Але це тільки перших хвилин десять. Далі все пішло, як по маслу.

Взагалі-то, нас зустріла секретарка. Вона ж приймала та реєструвала поданий рукопис. Але коли власниця видавництва дізналася, що до них завітала сама авторка, то захотіла познайомитися. Кави нам не запропонували, як і смаколиків. Дівчата залишилися в холі, а ми вдвох трішки потеревенили в кабінеті. І знаєте що? Ця Жоржина так сподобалася мені, що я вирішила згадати її в історії, над якою працювала.

За чверть до дванадцятої ми з дівчатами прибули до останнього видавництва із нашого списку — «Країна мрій».

— Слухай, Ліз, а ти впевнена, що тут видають літературу для дорослих? — запитала Сем, паркуючи машину біля сірої будівлі.

— На сайті зазначалося, що так, — відповідала я, оглядаючи непримітний фасад із вікна.

— Серйозно? — озвалася Кортні. — Сем, а хіба в тебе ще дитячі мрії? Бо в мене вони з цензом 18+. Я ось думаю, де б собі знайти такого Річарда, як у книзі Ліз. Так що, булки в руки та ходімо. Пес був. Білка була. Настав час і в країну мрій завітати.