Глава 1. Назад до майбутнього

Моя доленосна історія починається в поїзді. На дворі лютий 2012 року. Якщо вірити календарю Майя, саме цього року мав настати кінець світу, що було б справжнім обломом, тому що мені двадцять три й доросле життя тільки почалося. Та я дивилася на це з позитивом, адже мала в запасі майже одинадцять місяців, а обмеження в часі завжди додають мотивації, щоб здійснити задумане.

А тепер забудьте про позитив, бо я збрехала.

Був лише лютий, а я вже чекала грудня, сподіваючись, що Майя таки щось знали. Не дарма ж кажуть, як зустрінеш новий рік так його і проведеш. А рік я зустріла так, що можна було ще першого січня шукати найвищу будівлю, щоб кинутися з неї. А цього в Нью-Йорку було вдосталь.

Скажете, багато песимізму? А що ви хотіли від дівчини, якій розбили серце в ніч перед новим роком? Дівчини, яка рік писала книгу, а коханий чоловік назвав рукопис повним лайном? Дівчини, мрії якої зруйнувалися за двадцять чотири години? І зрештою, дівчини, яка завжди була реалісткою і могла радше повірити передбаченню Майя, яких ніколи не бачила, ніж словам, що потрібно трішки зачекати, бо солодше після труднощів. До речі, останнє — це латинський вислів. А ще до речі, гівнюк Джаред завжди закочував очі, коли чув від мене щось у такому дусі.

Якось я відволіклася від своєї історії. Зрештою, я мріяла стати письменницею, тому знаю, що в першій главі автор знайомить читача з головною героїнею. Тому ось вона я — Елізабет Гілл. Як уже зазначила, мені двадцять три роки. Саме той вік, коли ти зустрічаєш справжнє кохання, робиш перші кроки до здійснення мрії і плануєш щасливе майбутнє. Точніше, так завжди думала я. Але що? Так, моя думка мало кого турбувала, а доросле життя насправді доволі складна штука.

Тому ось вона я — Елізабет Гілл. Звичайна дівчина, яка з підігнутим хвостом поверталася в батьківський дім зализувати рани. Щоб додати драматизму ситуації, у навушниках я слухала Емі Вайнгауз «Назад до темного минулого». Не минуло навіть пів року від смерті співачки, тому я все ще горювала. Бо чесно кажучи, я слухала її і в інші дні, не тільки на шляху додому. До речі, це теж не подобалося Джареду. А про нього я розповім трішки пізніше. Коли що, це не для драматизму історії, просто батьківський будинок розташовувався в Стейтен-Айленді, а це якби штат Нью-Йорк, тому насправді я їхала не так далеко.

За день до цього мама приїхала на мою колишню квартиру та забрала майже всі речі, тому при мені була лише невеличка спортивна сумка, забита тим, що я лишила, щоб привести себе до ладу вранці. Відверто кажучи, я могла поїхати з матінкою ще вчора, але, схоже, сподівалася на якесь диво. Звісно ж, ніякого дива не трапилося. Джаред так і залишився козлом, а ніяке видавництво, куди я надіслала свій рукопис, так і не змінило свого рішення. Як полюбляла говорити моя краща подруга Сем: «Крихітко, лайно трапляється». Тільки в моєму випадку це можна було додавати до будь-якої дії.

— Ліззі, ти повернулася! Як же я рада!

А це моя матінка — Ембер Гілл. Найбільш життєрадісніша людина, яка тільки може існувати в усьому світі. Взагалі-то, мама знала, що я скоро приїду, бо перед відправленням надіслала їй повідомлення. Але вона все рівно вважала моє повернення визначною подією. А чому б і ні? Твоя доросла донька повертається додому, після того, як майже п’ять років жила самостійно. Навіть не так, повертається у свою ДИТЯЧУ кімнату, після того, як РІК ділила ліжко із ЧОЛОВІКОМ. Я не кричу на вас з історії, просто акцентую увагу на головному. Адже, як це ще може зробити авторка?

— Мамо, просто Ліз, — зітхнула я, повільно прямуючи вузенькою доріжкою до будинку. — Ліз без «і» на кінці. Мені вже двадцять три, пам’ятаєш?

Я зупинилася на порозі і скинула сумку на підлогу, але в обійми матінки не впала, хоча вона все ще продовжувала тримати руки розкинутими.

— Ох, люба, для мене ти завжди будеш Ліззі.

І що вона зробила? Пф, та звісно, підійшла та обійняла мене. Міцно. Дуже міцно. Тому-то я і кинула сумку, бо, зрештою, її притиснули б до мене. А з моїм щастям, то нижньою і дуже брудною стороною до обличчя.

— Знаєш, — прокряхтіла я, відсовуючи матінку від себе, — якщо ти називатимеш мене так при чоловіках, то я дійсно назавжди залишуся Ліззі. І житиму разом із тобою до самої самотньої смерті.

Матінка дзвінко розсміялася і потріпала мене за щоку:

— Яка ж ти в мене талановита. Такі гарні слова сказала. Справжня письменниця.

Ви теж закотили очі, еге ж? От бачите, ця жінка занадто життєрадісна. Вона бачила позитив там, де ним навіть не пахнуло. Я ж бо нічого геніального не сказала. Навіть нічого кумедного чи саркастичного.

— Ага, саме так, мамуню, — зітхнула я, піднімаючи сумку з підлоги. — Цього року мені точно світить премія Букера. Але поки не отримала, — я схилилася набік і кивнула на вхідні двері, — мені хотілося б дістатися кімнати і продовжити скиглити через своє жалюгідне життя.

— Ну годі, доню, — матінка поплескала мене по плечу й таки відступила, — ти занадто молода, щоб вважати своє життя жалюгідним. А цього Букера ти точно отримаєш, навіть скоріше, ніж думаєш.

Я відкрила було рота, щоб заперечити, та, побачивши ласкаве обличчя мами, змовчала. Тільки батьки можуть так вірити у своїх дітей і любити їх незважаючи ні на що. Схоже, лише така любов мені і світила.

— У твоїй кімнаті все так само, як і було до від’їзду, — додала матінка, тим самим зруйнувавши дійсно гарний момент, яким можна було б закінчити главу, що описувала моє повернення додому.