...

Моя психотерапевтка називала це непропрацьованими травмами з минулого,  я ж навіть не знаю для чого до неї звернувся. Напевно, тоді я відчував себе маленьким паростком у пустелі, котрий дивним чином з'явився та дивним чином досі живе, я задихався у спекотній, випиваючій останню наснагу до життя, порожнечі.
Покінчити з собою здавалося надто серйозним кроком але й насолоджуватись життям я не вмів, ніби таким пасивним та не зацікавленим і народився. Дивно було кожного ранку з вікна найдешевшої орендованої квартири дивитись на наповнене життям місто, людей сповнених надії, радості, страху, злості. Всього цього не вистачало мені. Я заздрив розглядаючи звичайну для усіх буденність. 
Це був пересічний осінній ранок, промайнуло враження що він ще огидніший за всі що були до цього. Поснідавши та привівши себе до ладу я зачинив двері та вирушив звичним маршрутом до роботи. Пам'ятаю, що тоді сонце повністю заховалось у густих хмарах, а листя на деревах з парку коло мого дому майже все опало. Кожного дня ,спускаючись до метро, я проклинав свою роботу, це стало для мене рутиною. 
Все тому, що моя робота полягала в прикиданні — кожного дня доводилося вдавати, адже, як суперечливо це б не було, я працюю аніматором у маленькій конторці. Не смачна їжа, дешева квартира і не щира усмішка - з цього складалося моє життя.
Нарешті доїхавши до потрібної станції, я вибився назовні  та поспішно дійшов до контори, оминаючи погляди незнайомців. Чомусь я чекав від них несхвалення.  
- Доброго усім ранку- сказав я не підводячи очей, я робив це настільки часто, що всі вже звикли.
-Доброго ранку, а ти як завжди у хорошому гуморі. Це чудово! -вигукнув Артем. Він завжди говорив надто голосно, але здається це бісило лише мене.
- Не знущайся з хлопця! -а це була Лідія. Вона вважала що її всі поважають та слухають, хоча усе було навпаки. 
– Ти вчасно, у нас є замовлення у дитячій лікарні. Невеличка вистава без сценарію, простенька імпровізацію у костюмі санти.- Тепер звернулась вона до мене.
- Що? Якому ідіоту потрібний Санта в середині осені?
- На твоєму місці я б не говорила так різко. Розумієш, Санту замовили для дитини, котрій лишились лічені дні. Хлопчик чекав різдвяні свята, але не судилося, тому батьки хочуть встигнути подарувати йому останнє свято.
-Ох.. добре. Тоді я піду, знайду костюм.

Я їхав туди як і на будь-яке інше свято, у маленькому мінівені на ходу підшивав костюм та повторював, так щоб було чутно лише мені: "усміхайся, радій, жартуй". Як мантру. Лише зараз я зрозумів що готував себе до кожного дня народження в костюмі "Мікі Мауса", як до пекельної тортури, яке звісно ж таким не було. 
Коли я уже був у костюмі та з подарунками, які завбачливо передали мені батьки хлопчика, Лідія оклинула мене та поглядом показала підійти до неї.
- Лишень хотіла сказати, що на цей раз усе має бути ідеально. Марк (саме так звали хлопчика) хворіє на страшну та підступну хворобу, котра приносить йому страждання кожної миті. Подаруй йому останнє свято і останню зиму. Будь ласка.
Від її слів мені стало не по собі. 
Як я маю дати йому щастя, якщо сам ніколи його не мав? Що я маю зробити? З такими думками я дійшов до палати.
Після мого приглушеного стуку, батько Марка хутко відкрив двері. Зазвичай моторошна палата з обсипаними білими стінами, сьогодні виглядала як вирізка з журналу. Мерехтіли гірлянди, ялинку прикрашали десятки яскравих іграшок, повсюди були розвішані великі багряні банти та різдвяні віночки, а в повітрі витав запах імбирних пряників. Моє милування закінчилося, коли я побачив хлопчика; його схудле тіло та змучені очі показували, що він бореться за життя, проте не перемагає. Однак ще гірше мені стало, коли я побачив його усмішку — сяючу та щиру. Я одразу відчув, як клубок піднявся до горла, знадобилось кілька секунд, щоб взяти себе в руки, і лише тоді я, пересиливши себе, зробив крок всередину та почав проводити програму, яку ми зазвичай показували на зимових святах.
Сьогодні усміхатися було як ніколи важко. 
Марк захопливо спостерігав за мною, уважно слухав історії про чарівних оленів та дзвінко сміявся після кожного жарту. І ось нарешті, настав фінальний етап програми- подарунки.Хлопчик схвильовано встав та, тримаючись за поручні ліжка, помалу йшов у мою сторону, а я, подумавши, що він хоче швидше поглянути на подарунки, мерщій дістав їх з мішка, але коли Марк підійшов, то не потягнувся до гарненько прикрашених коробок, а обійняв мене зі всієї сили, що залишалась в його тоненьких руках та прошепотів: 
- Чи можна загадати бажання? 
-так..Так, звісно - Я боявся почути благання про спасіння
- Я хочу, щоб пішов сніг
Після цього я нічого не чув, усе відбувалось немов при сповільненій зйомці. Хлопчик впав, забігли лікарі, його мати заплакала, мене вивели. Через вікно у палаті я спостерігав з коридору, як лікарі намагались врятувати йому життя, проте згодом оголосили час смерті. Мені дали вихідний, тому я до вечора просидів у лікарні, у мене не було причин чогось чекати, але всупереч цьому я не міг піти.

Лише коли повечоріло і мила медсестра запитала, чи зі мною усе в порядку, я, немов тікаючи від відповіді навіть для самого себе, пішов, не промовивши ні слова.
Зорі світили ясно , обличчя обвіював вітер, я сам не знав куди йшов, усі стежини сплутались та водили мене по колу.  
Чому так сталося? Чи зробив я все, що міг? За що таке сталося з ним? За що таке сталося зі мною? 
Я хотів закричати це до тих, хто, як казали мені у дитинстві, краще знають, як вершити долі. Отримати відповідь. Поскаржитись. Але коли я підняв голову, побачив, як сніг летить прямо з небес на землю. Мені більше не були потрібні пояснення. 
-Дякую.