Розділ 37

Затишшя не може тривати вічно. Одного разу, коли перші промені сонця лише починали несміливо визирати з-за обрію, за нами прийшли. Двоє чоловіків кремезної статури увірвалися, розбудивши нас, і повідомили, що настав Великий День.

Оскільки кайдани майже не дозволяли проявляти фізичну активність, м'язи встигли трохи атрофуватися і категорично відмовлялися міцно тримати мене на ногах. Також на стан вплинула загальна виснаженість і слабкість. У результаті, незнайомці несли мене на руках у невідомість. Герольд гордо шкутильгав позаду. Він зробив ще одну спробу втекти, але, як завжди, безрезультатно.

Нас привели до величезного круглого приміщення, в центрі якого на гігантській пентаграмі було розміщено п'ять вівтарів для жертвоприношення. Увесь інший простір зали займали «одномісні» пентаграми, в яких уже перебували люди. Багато людей. Дорослі, діти, старі... Види та раси на будь-який прискіпливий смак. Ніхто не плакав і не кричав. Сили скінчились.

Ми були першими серед Прядачів. Нас поклали на холодний сірий камінь вівтаря, закріпили магічними стрічками й лише після цього зняли браслети та кайдани. Блокатори сили розсіювати не стали.

Поки навколо вирувала метушня, я заворожено вдивлялася в гігантський прозорий купол, який замінював стелю й частину стін. Як же це було красиво. Абсурдно й боляче усвідомлювати, що серед цього жаху, посеред смертельної пастки, архітектура зали нагадувала мені затишну зимову оранжерею. Перші сонячні відблиски проникали крізь купол, безтурботно танцюючи на поверхнях і наче насміхалися над усім, що тут відбувалося. Вони гралися, жартома били в очі даркарівцям і зі сміхом відскакували, коли ті злісно зводили погляд угору. Що їм до наших страждань? Ти зникнеш, а сонце все одно буде сходити. День за днем, рік за роком... Якби ж я могла зараз перетворитися на один із цих невловимих променів і втекти.

— Безцінна Маргарет, чому ти така сумна? — перш ніж почути глибокий оксамитовий голос, я відчула легкий аромат троянд. — Тебе кривдили?

Наді мною схилився знайомий незнайомець. Саме цього імпозантного чоловіка в літах і з дорогою тростиною я бачила перед втечею на кораблі.

— Ви? — сил вистачило лише трохи підняти брови.

— А хто ж іще, моя безцінна. Чи ти очікувала побачити тут когось іншого?

— Знаєте, навіть у найсміливіших фантазіях я не можу уявити, що або кого очікую тут побачити.

— Чому ж так песимістично. А де твій вічний оптимізм?! Сьогодні ж такий день!

— Який? — запитала флегматично, сил зовсім не залишилося. — Нашої смерті?

— Великий! Сьогодні ми нарешті врятуємо наш світ! Ми зможемо забезпечити нашим родинам майбутнє, і у нас знову з'являться обдаровані діти!

— А що сталося? — пролунало з протилежного вівтаря голосом знайомого мені за першим терактом співака.

— О, це сумна історія, мої безцінні. Але я вважаю, ви повинні знати, заради чого приносите в жертву свої життя! Річ у тім, що наші планети вмирають, — трагічним голосом продовжив цей чоловік. — Після того, як наш світ несправедливо і підступно запечатали, минуло століття, й почалися перші проблеми з магією. Рівень дару у новонароджених із кожним поколінням знижувався, усе частіше народжувалися «порожні». Наші найкращі вчені з'ясували, що причиною цього стало надмірне використання магії. Світ виснажився, і, не отримуючи енергії з інших планет, почав висмоктувати її зі своїх мешканців. Щороку ситуація тільки погіршується. Старійшини дають нам не більше десяти років... Лише регулярні жертви нашим богам досі рятували нас від загибелі. Але останнім часом у новонароджених почали з'являтися мутації… Колись лагідні домашні улюбленці перетворилися на небезпечних, кровожерливих створінь. Одні пожирають собі подібних, інші…

— І до чого тут ми? — не витримавши паузи, запитав ще один мій «колега».

— Коли життя висить на волосині, відчиняються двері, про існування яких і не здогадуєшся, мої безцінні. Ми довго, по крихтах, збирали забуті знання, йшли на небезпечні експерименти, втрачали найкращих, і нарешті віднайшли найсильніший ритуал наших предків, здатний викликати наймогутніших чорних богів — Кривавих. Шамани передбачали цей день, і ось тепер я зможу обійняти своїх онуків, не тремтячи від страху за їхнє майбутнє, знаючи, що ми подарували їм шанс на нове життя.

— Тобто твій світ в обмін на наші життя? — уточнив Герольд.

— Чому ж, світ за світ, — з усмішкою промовив чоловік. — Це ж так логічно.

Про наші думки та почуття в цей момент здогадатися неважко, чи не так?

— Чому саме ми? — тихо запитала, розглядаючи камзол цього психопата: 44 артефакти.

— У вас п'ятьох ідеальні різноцентрові резонанси, ви максимально повно доповнюєте і замикаєте коло.

— І як ви про це дізналися? — підозріло уточнив Герольд.

— Через кров, звісно! Джонні, привітайся зі своїми друзями! — крикнув він одному з білих халатів. Відвернувшись від полоненого, наш колишній корабельний медбрат розсіяно кивнув і повернувся до роботи.

Я перевела погляд назад на купол. А навіть думки не виникло...

— А ось і наш Хаос прибув! Познайомся, Маргарито, твоя землячка!

Зусиллям волі я підвелася, і в ту ж мить побачила, як до ритуальної зали ступив суворий чоловік із рудою бородою. На руках він ніс дівчинку — легку й тендітну, немов свіжа квітка, що ось-ось зламається від найменшого подиху вітру. Її довгі русяві коси спадали на плечі, а блакитна сукенка, здавалося, ледве трималася на тендітному тільці, наголошуючи на її беззахисності й крихкості. Хаос виглядала ровесницею Астара... Серце стиснулося від болю й гніву.

— Що з нею?!

— Ох, як розхвилювалася, ожила. Жива, звісно, просто спить. Вона виявилася такою активною, ні в яку не хотіла співпрацювати, — ніби по секрету сказав він. — Клади праворуч від Життя, — простеживши, як закріплюють дитину, додав: — Знаєш, Маргарито, а ти особлива. Ти станеш зв'язковою, а пізніше і Хранителькою Нового Світу! Це велика честь, і я сподіваюся, ти усвідомлюєш всю важливість своєї місії.