Розділ 36

Опритомнівши, я важко вдихнула затхле повітря, від якого запаморочилося в голові.
— Прокинулася, Святоша? — долинув знайомий хрипкий голос із протилежного кута.

— Герольде? Це ти? Де ми? — відкашлявшись, прохрипіла пересохлим горлом.

Усе тіло невимовно боліло, думки ніяк не складалися в щось чітке, і як би я не намагалася, не могла підвестися з холодної земляної підлоги. Стоп. Обережно підняла руку і доторкнулася до поверхні під собою. Справді, земля: волога, пахне гниллю та залізом.

Боги, куди ми потрапили?!

— У підземелля, ти що, не бачиш? Вони тут ціле місто збудували, — злісно сплюнув пірат.

— Хто вони? Викрадачі вже приходили? Ти їх бачив?

Питання виникали з шаленою швидкістю, і я не могла вирішити, яке з них задати першим. Розплата сама мене наздогнала: така активність викликала новий напад головного болю, і мені довелося зі стогоном знову заплющити очі.

— Як для тієї, хто пролежав в непритомності пару днів, ти занадто багато говориш. Вони назвали себе Рятувальною Групою Даркара... Тобі щось відомо? — помітивши, як задзвеніли мої кайдани, підозріло запитав пірат. Світла в камері майже не було, усе лише вгадувалося за силуетами.

— Так, ми зараз розслідуємо цю справу... Пам'ятаєш останні теракти й масові зникнення обдарованих? Це вони. Якщо ми зараз дійсно у них, то справи кепські.

— А то це й так не зрозуміло. Маргарито, прошу всю історію. Від початку до кінця.

Я не була впевнена, що нас не підслуховують, тому розповідь вийшла короткою і по суті. На щастя, попри свій нестерпний характер, Герольд був далеко не дурнем і все зрозумів правильно.

— Отже, ось воно як... — поглянувши на прикріплений викрадачами до зап'ястя мерехтливий індикатор внутрішнього резерву, він тихо пробурмотів. — Тепер багато що стає на свої місця. Розумно, нічого не скажеш: однією стрілою вбити двох орлів…

Глибокий дох. Гучний видих. Як же мені зле…

— Ти про що? — стан трохи покращився, і я змогла обережно піднятися, спершись на прохолодну стіну.

— Гадаю, наш спільний знайомий Лі вже мертвий або виявився зрадником.

Його холодні слова боляче вдарили по серцю. Я усвідомлювала, що шансів знайти друга живим майже немає, але вперто чіплялася за надію і до останнього вірила в краще.

— Той лист для батька, пам'ятаєш? Побачивши магічний підпис давнього друга, старий без вагань повірив і відправив мене до тебе. Ідеальна пастка. Хтось знав, що я не зможу відмовити батькові, а він надто високо цінує тебе, щоб залишити таке попередження без уваги.

— Твоя сила дійсно варта такої складної комбінації? — не сперечаюся, пірат талановитий, і реальних меж його сили я ніколи не бачила, але невже він настільки обдарований?

— Гадаю, сила Прядача варта того, щоб за нею полювати. Чи ти вважаєш, що така одна унікальна у світі?

— Прядач? Ти?!

Сказати, що я шокована, — це нічого не сказати. Якби я дізналася цю інформацію про будь-кого іншого, не так би здивувалася, але Герольд?! Ця помилка всесвіту, що вічно дістає і нервує мене?!

— Скільки здивування! — хмикнув він. — Так, я Прядач Свідомості. І так, я приховую цей факт, як і ти. Про мою силу знає лише батько, бо інакше він навряд чи б мене усиновив.

— Що?! Ти знущаєшся?! — а мені здавалося, що мене вже нічим не можна здивувати.

— В яблучко. Мені подобається дивитися на твоє перекошене обличчя.

— То ти збрехав?! — від цієї думки мені стало настільки легше, що світ почав повертатися на свої місця. Навіть майже не злилася на нього. Він жартував. Усе гаразд.

— Чому ж, ні словом. Я дійсно Прядач і нерідний син старого.

— А як так сталося? — помовчавши, все ж вирішила запитати.

— Мене знайшли Спостерігачі, — після паузи почав він розповідь. Не очікувала, якщо чесно, думала, відмахнеться, як зазвичай. — Я народився в невеличкому рибальському селі на Прії, у системі Вільного Шляху. Жили не дуже заможно, але мені здавалося, що щасливо. Я був найстаршим із восьми дітей, тому з дитинства допомагав батькові в лікарні. Він був лікарем, як і ти, — це прозвучало з відтінком злості, з докором, і я почала здогадуватися про його внутрішні рани.

— Випадкова зустріч?

Дітьми ми часто поводимося необережно, напевно, показав силу тим, кому не варто було.

— Вигідна угода, — хмикнув Герольд.

На мить мені здалося, що дитяча травма досі болить, він так і не зміг пробачити зраду, але за мить пірат знову взяв себе в руки.

— Я був не рідним йому сином, випадковістю, помилкою матері, як він потім сказав. Тому, коли з'явилася можливість, від мене позбулися швидко і не турбуючись про моє майбутнє.

— А мати що? Так просто відпустила? — відчувши на собі, що означає бути матір'ю, я не могла уявити, як взагалі так можна вчинити.

— Вона чекала дев'ятого й ніколи б не пішла проти волі чоловіка. Десь за рік мене перекупив старий. Я тоді працював у мафіозному клані, допомагав провертати брудні справи оябуну. Він помітив мене, був вражений, і через два дні мене привели на його корабель.

— А Савільє?

— Він, здається, рідний. Подарунок від шпигунки-коханки.

— Ну у вас і життя, хоч кіно знімай!

Що ж, тепер я хоча б розумію, звідки цей жахливий характер...

— А щодо викрадачів, вони вже приходили до нас?

— Так...

Герольд лише встиг відповісти, як коридор пронизав зловісний дзвін. Він відбивався від старих кам'яних стін, і кожен його відгомін вселяв у душу тривожне почуття неспокою. За кілька секунд ми почули приглушені голоси в коридорі, а потім, раз на кілька хвилин, долинав звук відчинення і зачинення силової решітки. Обхід? Годування? Сподіваюся, що останнє, бо шлунок уже скручувало від голоду.

Наша черга настала приблизно за пів години. Від групи чоловіків у білих халатах із планшетами відокремилися двоє і, пройшовши процедуру ідентифікації та отримавши доступ, наблизилися до нас із байдужими обличчями. Даркарівця я впізнала одразу, щойно один із них наблизився ближче. Не знаючи, чого очікувати, я внутрішньо підготувалася до всього, але викрадачі обмежилися стандартними маніпуляціями: перевірили кайдани, оновили блокуючі чари та пентаграму на нозі, яка перешкоджала зв'язку із зовнішнім світом, зняли показники з індикатора рівня резерву і, залишивши герметичний пакетик із прозорою рідиною, мовчки вийшли.