Розділ 27

Готуючи вечерю, я уважно слухала розповіді підлітків. Виявилося, що ці відчайдухи-авантюристи затіяли масштабну операцію. Залучивши своїх друзів — брата й сестру, а також єдиного нащадка голови внутрішньої безпеки планети, що був до того ж й одногрупником Аста, вони розробили план викриття та знешкодження нелегальної підпільної організації, один із філіалів якої знаходився просто в стінах Академії.

Врешті вони виявили невеличкий будинок у глибині студентського лісу. Зазвичай його використовували для занять з біології, але два роки тому закрили після нещасного випадку. І, звісно, вони туди проникли. Недарма. У прихованому підвалі Астар натрапив на лабораторію. Як з’ясувалося пізніше, члени організації за великі гроші пропонували магічно сильним студентам виснажувати свої резерви для наповнення так званих Капсул Сили.

— Що це за капсули? Ніколи про них не чула, — зупинивши виделку на півдорозі до рота, я подивилася на Раяна.

— І не мала б чути. У нашому Союзі таке донорство заборонене, бо воно призводить до незворотних побічних ефектів і викликає залежність, — пояснив Хьорст і, використовуючи артефакт з перлиною,  додав для мене подумки: — Даркар.

Я прикрила очі. Чомусь це мене зовсім не здивувало. Вони, наче бур'ян, проростають скрізь, куди тільки дотягнуться. Що ще приготувала доля?

— Так. Деякі наші одногрупники регулярно туди ходять. Ми хочемо через них вийти на головних. Ти б знала, який у Янга резерв — його точно візьмуть! — захоплено промовив син, із набитим ротом жуючи вечерю.

— Ні, — твердо сказала я, і всі присутні миттєво завмерли, припинивши жувати.

— Але чому?!

— Я можу бути генієм, але не всемогутнім богом, — повторила я слова, сказані колись Едвіну. — Ми вже стикалися з подібним, і повір, туди краще не лізти. Кращі спеціалісти Союзу вже працюють над цією ситуацією. Не заперечую, ви провели чудову роботу, але тепер час передати справу професіоналам. Ігри закінчено.

— Але ж ми...

— Я сказала «ні». У мене один син, і я не збираюся ним ризикувати. Їж, поки не охололо. Питання закрито, — додала я й, показуючи приклад, продовжила вечеряти.

— Але, Меггі!

— Ні. Я сказала — питання закрите.

— Кохана, хлопці справді дуже старалися. Їм буде боляче кинути все на півдорозі, — Раян ніжно стиснув мою руку. Я раптом усвідомила, як міцно тримала ніж.

Я опустила його на тарілку з легким стуком і випросталась, пильно глянувши на чоловіка.

— Я створю незалежну слідчу групу. Особисто підберу її склад. Діти зможуть співпрацювати, але ніхто не буде наражати їх на небезпеку. Однак вони матимуть змогу залишатися в курсі подій, — після чого додав подумки: — Вони все одно тебе не послухають. Поглянь на їхні очі. А так вони будуть під наглядом.

Я задумалася. У чомусь Раян безумовно мав рацію. Але якщо все настільки серйозно, чи зможе це бути справді безпечно?

— Під твою відповідальність. Але домовляйтесь із паном Стівенсоном самі, — врешті здалася я.

Янг здригнувся й кинув на мене переляканий погляд:

— Але, пані Кларк...

— Нічого не знаю. Вмієте заварювати кашу — вмійте й приймати її наслідки. До речі, звідки у нас цей пес? — я перевела погляд на цуценя, що з ентузіазмом поїдало свіже м'ясо поряд з нами. Воно підняло голову й невинно подивилося на мене великими очима.

— Ми хотіли викликати Тінь, — ніяково зізнався син впливового політика.

Я автоматично перевела погляд на Раяна, шукаючи пояснень. Хоч я й прожила в новому світі вже кілька років, та багато речей все ще залишаються для мене незрозумілими.

— Це низькорозумний демон. Його зазвичай використовують для стеження, — Раян кивнув на песика. — Думаю, ви помилилися під час ритуалу. Обидві істоти схожі за функціями, але це різні види, а відповідно, й символи виклику.

— Я ж казав тобі! — вигукнув молодший Стівенсон. — Потрібно було замінити символ «кі» на «кейдж», а ти мені: «Правильно, правильно!»

Аст лише роздратовано стиснув губи.

— З цим розберетеся пізніше. Що робити з цуценям?

— А його не можна залишити? — обережно уточнив син. — Я вже навіть ім'я придумав.

— Яке?

— Ральф.

— А хто за ним доглядатиме?

— Я. Не хвилюйся, я вже все про них дізнався. То можна?

Мені здалося, що в цю мить у столовій затамували подих не лише діти, а й сам... Ральф. Ім’я-то яке!

— Можна, — відповіла я, і всі зітхнули з полегшенням. — Але за умови, що ви слухаєтесь містера Хьорста й не виходите за межі відведених вам ролей у групі. Я чекаю відповіді.

— Добре, — із невдоволенням відповів син після короткої паузи.

Удам, що вірю.

Решта вечора минула в теплих, невимушених розмовах. Янг, незважаючи на свій бунтівний характер, виявився цікавим, розумним і всебічно розвиненим хлопцем. Мені здалося, що його витівки — лише спосіб привернути увагу батьків.

Поки діти складали посуд, я тихо пішла проводжати Раяна. Він м'яко притягнув мене до себе, нахилившись так близько, що я відчула теплоту його подиху на своїх губах. 

— Не хочеться тебе відпускати, — прошепотів він, не випускаючи мене з обіймів. — Коли ви нарешті переїдете?

Я зупинилася на мить, вдихаючи його аромат, та ніжно відповіла:

— Не зараз, — наші губи зустрілися у м'якому поцілунку. — Нам потрібно трохи більше часу.

Раян ледь зітхнув, його голос прозвучав із легкою театральною печаллю:

— Ти безсердечна жінка, Перлинко. Ріжеш без анестезії.

— Блазень, — усміхнулася я, легенько вдаривши його по плечу. — Вітання Саю і не засиджуйтесь там.

— Добре, — він відповів, дивлячись мені прямо в очі, а тоді ще раз ніжно поцілував і пішов.

Я стояла на порозі, ще відчуваючи його поцілунок на своїх губах, і не могла стримати усмішку. Ці прості моменти — такі звичні для багатьох, але для мене вони були чимось новим і неймовірно цінним. Те, що інші можуть сприймати як буденність, для мене було справжнім дивом. Кожен його дотик, кожна спокійна розмова на кухні, кожен спільний обід — усе це втілювало те, про що я завжди мріяла. Сім'я, дім — такі прості слова, але вони наповнювали мене теплом і відчуттям, що я нарешті знайшла своє місце, де мене люблять і чекають. По щоці скотилася сльоза.