Розділ 23

Поправивши сукню та перевіривши, чи надійно тримається маска з мережива, я неквапливо рушила до арки з написом «VIP». Переступивши поріг, перше, що відчула — солодкуватий запах похоті та вседозволеності. Зал разюче відрізнявся від своїх побратимів нагорі: низькі стелі, м'які меблі, розкидані шовкові подушки, напівголі офіціанти. Світло було приглушене, яскраво освітлювалася лише сцена, яка зараз пустувала. Підлогу огортав легкий туман, який грав навколо ніг гостей.

Я увійшла якраз вчасно. У залі панував легкий гул — перерва між лотами. Люди, які сиділи в напівтемряві за низькими столиками, обмінювалися думками про минулі й майбутні покупки, жваво ділилися враженнями, укладали угоди та контракти, що, здавалося, мали більше значення, ніж сам аукціон. Звуки їхніх голосів були приглушеними, але часом крізь цей гул проривалися сміх або вигуки захоплення чи обурення, немов спалахи в темряві.

До мене підбігла дівчина — ні, радше, юнка у відвертому бікіні, що блищало під світлом люстр, вбраних кришталевими підвісками. Бікіні було пошито з сірого бісеру, який мерехтів, мов зорі на нічному небі. Маленька, тендітна. Я помітила синці на її руках. Старанно утримуючи усмішку, вона провела до вільного столика. 

Поруч зі мною сиділа солідна літня пара, що тихо обговорювала майбутню відпустку з правнуками та їхніми нащадками. Стримано привітавшись у відповідь на їхні доброзичливі погляди, я втомлено відкинулася на подушки. Кинула уважний погляд у зал. Маски приховували обличчя, але не Малюнки. Я вчуся на своїх помилках і тепер при знайомстві запам'ятовую їх насамперед.

Мій шок помер у шоці.

Я ледве не вдавилася виноградинкою, яку взяла до рота, її солодкий сік обпік горло. В протилежному кутку, поруч із рельєфними незнайомцями, які ось ніяк не викликали довіри, сиділа родина Фрауз. До слова, наші сусіди. Зовні зразкова родина з ідеально підстриженим газоном і старшою донькою, що виграє один музичний конкурс за іншим. 

Їхні обличчя приховували яскраві маски звірів, але я впізнала їхні рухи, поставу, ті дрібні деталі, що зраджують людину, якою б обережною вона не була. Візерунки, врешті решт. Я не могла повірити своїм очам. Я не могла повірити. Раян мав рацію: ніколи й нікого не можна судити по собі. Мені ж подобається раз у раз наступати на ті ж самі граблі…

Застосувавши магію, я прислухалася до їхньої розмови. Вони шукали нову служницю — попередню їхній малолітній син у нападі люті забив палицею. Роббі?! Той самий милий хлопчик, який нещодавно крав агарики в моєму саду?!

— Пані, вам зле? — із щирою стурбованістю запитав літній чоловік, простягаючи мені склянку води.

— Ні, просто трохи запаморочилося… Дякую, — відповіла я, намагаючись усміхнутися, хоча моя посмішка, мабуть, більше скидалася на гримасу. У голові крутився хаос, думки плуталися, мов у павутині.

— Ех, така молода, а вже таке слабке здоров'я… — тяжко зітхнув дідусь. — Може, когось знайдете для ритуалу збільшення сили? Мені ось скоро 800 років виповниться, а сил — хоч відбавляй. Так, люба?

Він весело стиснув дружину в обіймах. Та, сміючись, жартома почала відбиватися.

— Може, порадите когось із ритуалістів? — прикинулася, що серйозно задумалася над його пропозицією.

— А чому б і не зробити добру справу, — кивнув він доброзичливо. — Зараз, голубонько.

Чоловік почав ритися в портмоне. Через кілька хвилин він витягнув кілька візитівок і поклав переді мною на стіл: двох ритуалістів, адресу ярмарку сили та приватної чорної лікарні.

— Тільки не зволікайте, бачу, вам зовсім зле, — співчутливо похитав він головою.

Як тут може бути добре, коли навколо таке коїться?! Я не встигла відповісти, бо на сцену вийшов аукціоніст, високий чоловік із блідим обличчям, що світилося від поту.

— Прошу вибачення, пані та панове, за затримку. Ми продовжуємо, — оголосив він, витираючи спітніле чоло хусткою, і відкрив нову папку на трибуні. — Лот № 965382 — чиста, цнотлива гостя з Ламари...

Я більше його не слухала, зосередивши всю увагу на переляканій дівчині. Вона стояла за прозорим бар’єром і з жахом дивилася в зал. Перший аукціон, ще чиста душа й віра в краще. Надія, що все минеться.

Аукціон триває.

Відчувши позаду холодок, я трохи розслабилася. Все ж тепер не одна.

— Господар просив передати, що загін буде за п'ять хвилин і міс… — дух зробив паузу. — Він дуже злий.

Хмикнула. Охоче вірю, але в мене тут справа праведна, мені не страшно. Головне, щоб Діаманта не проґавив.

Зібравши всі Нитки в залі, я почала охоплювати й прилеглі території. Напевно, тут багато різного персоналу, і, за відчуттями, приміщення тягнуться далеко вглиб.

— Дирх! — прошепотіла, прикривши рот рукою. — Закрий камери за моїм сигналом.

Я відчувала, як сюди стрімко наближається група сильних магів-бойовиків. Абсолютно увесь підземний поверх уже був під моїм повним контролем.

— Давай!

Ледь встигла я вимовити це слово, як навколо мене все спалахнуло. Камери з шипінням розплавилися і з гуркотом упали на підлогу, вхідну арку розірвало на шматки, наче вона була зроблена з крихкого скла. Весь поверх, окрім моїх союзників, був миттєво відправлений у Колиску. Для надійності, так би мовити. Де ж я потім душі свідків шукатиму?

Першим до приміщення влетів Рон. Суворий, зі зброєю у руках, він наганяв страх самим лише виглядом. За мить приспіла й решта. Спершу чоловіки завмерли в нерозумінні, насторожено озираючись, але, побачивши мене, зрозуміли, кивнули та, не ставлячи зайвих запитань, взялися до роботи.

***

Холод пронизував до кісток, і навіть товстий плед, яким мене турботливо огорнули медики, не міг зігріти. Я затиснула плед міцніше, притулившись спиною до шорсткого стовбура старого дуба. На фоні хаотичного руху біля підніжжя мармурових сходів я почувалася дивно відстороненою. Врятованих рабів, з пораненими душами та змученими тілами, обережно супроводжували до медичних центрів, де їх чекала довга реабілітація. А затриманих — до відділків правоохоронних органів. Їхню долю вирішить суд Старійшин. Гості аукціону, які не мали відношення до злочинів, були звільнені й давно розійшлися по домівках, після ментальної перевірки.